Пан Лонгин кількома днями по тому був присутнім на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися в так званій блакитній залі, бо на стелі її звід небесний купно із зірками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидів під балдахіном із оксамиту й горностаїв на високім стільці, що нагадував трон, підніжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажі та дванадцять одягнених на іспанський манер драбантів із алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах і уборах. Пан Розван від імені господаря прохав князя впливом своїм та іменем своїм, що наводить страх, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збитків і спустошень завдавали; на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому ханові покірні, але все-таки, позаяк у квітні очікується Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану відповідний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Січ. Князь ухвалив рішення перевести кілька полків поближче до Кодака, та особливого значення справі цій не надав. А оскільки ніщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутності задніпровської держави, в Лубнах почалися святкування й веселощі як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що панове Бодзінський і Ляссота врочисто попрохали від імені воєводського сина Пшиємського руку старшої князівни Анни, й на це прохання отримали й від князя, й від княгині Гризельди відповідь сприятливу.
Один тільки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його підбадьорити, відповів:
– Тобі добре! Варто тобі захотіти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощі в Биховці excitare,[45] але тепер бачу, що його задумала вона до петлі довести й тільки до тебе одного, напевно, ніжний у серці сентимент має.
– І до чого тут Ануся! Можеш до неї знову клинці підбивати – non prohibeo.[46] Та про князівну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнізді шапкою накрити.
– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, і від туги тому померти, як видно, судилося.
– Нічого, виживеш і відразу ж закохаєшся; тільки в князівну Барбару не здумай, тому що в тебе її з-під носа інший воєводич украде.
– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створіння, князівну Барбару, вигляд котрої навіть звіра дикого збентежити здатен?
– От тобі й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моїх порад утішишся, та повторюю: повернись до Анусі, позаяк із мого боку ніяких перешкод не буде.
Ануся
