Загублений між війнами. Наталка Доляк

загін група волонтерів. Серед них: українець Покос, єврей Абрамов, росіянин Семенов, грузин Квінкідзе і поляк Кулятинський. У штабі полку кожному видали під розписку кредитних білетів на суму в п’ятдесят рублів – кому одним папірцем, кому декількома, наказали купити й передягтись у більш-менш пристойний цивільний одяг, придбати засоби особистої гігієни, зміну білизни бавовняну й вовняну. Дозволялось придбати чверть фунту тютюну тим, хто палив, та прибути у відповідний час до міського залізничного вокзалу. Ця група тримала курс на Санкт-Петербург. Саме у Північній Пальмірі вони мали б приєднатись до представників голландського корпусу та волонтерів з інших міст.

      – А хто за головного? – питав у прапорщика Юрій Покос.

      – Все побачите згодом. Зараз це питання, наскільки мені відомо, ще вирішується. Є три претенденти, і всі офіцери з нашого полку – гарячі, як арабські жеребці.

      Укр топтався на місці, не наважуючись зробити те, що запланував. Прапорщик прийшов йому на допомогу:

      – Давай, викладай, що там у тебе? Я зроблю.

      Хлопець випростав вперед руку із затисненим у пальцях папірцем. Прапорщик хотів був узяти передачу, але Юрій міцно тримався за неї.

      – Так, кому передати?

      – Ні, не треба. – Юрій розірвав папірець та вклав його до кишені.

      – Можу й на словах дівці передати, чого ж ні. – Прапорщик дивився на закоханого парубка. – Я ж оце по тобі бачу, що втратив ти спокій. Таку штуку може лише жінка з чоловіком сотворити.

      – Скажіть їй, що я… – Юрій затнувся, йому було соромно відкривати свою таємницю цьому підстаркуватому прапорщику.

      – Всьо буде зроблено в кращому виді. Я в цих ділах мастак. Навіть ім’я мені не кажи – все знаю. Вже не одну пару звів, так сказати. Потім мене й за кума брали. – Прапорщик засяяв, як орден на грудях полкового генерала.

      – Дякую! – Юрій тричі обнявся з Козиренком, і той перехрестив його, як матір свого часу хрестила на дорогу.

      Покос згадав про матір, якій обіцяв невдовзі повернутись. Заметушився, ляснувши себе по кашкету долонею. Вийняв тремтячою рукою коротенький олівець із нагрудної кишені.

      – Матері ж написати, – пояснив і вирвав зі свого записника невеличкого аркушика.

      – Оце святе. Пиши й одправляй. – Козиренко замислився, вірогідно згадував свою неньку.

      Потяг сполученням Тифліс-Ростов уже стояв на своєму місці й чекав пасажирів. Юрій з друзями увійшов до вагону й шукав зазначені у квитках місця.

      – Далі, далі, – повторював Абрамов голосно.

      Молодик теліпався за Юрковою спиною і весь час озвучував кожен його крок. Юрій роздивлявся кожне наступне місце, впевнювався, що треба йти далі, і чув оці слова від товариша.

      Раптом Покос мов вріс ногами у підлогу.

      – Укре, ти чого рота роззявив? – у звичній манері запитав Абрамов і штурхнув Юрка ліктем під бік.

      А рота той роззявив від здивування, бо ж стрічав вояків на їхніх місцях штабс-капітан Покровський, який, знявши уніформу, перетворився на якогось чиновника середньої ланки, аптекаря чи комівояжера.