Загублений між війнами. Наталка Доляк

який домчав команду до столиці імперії, де мали б пробути недовго – менш ніж півдня. Нікому із добровольців раніше не доводилось відвідувати Санкт-Петербург. Покровський бував тут неодноразово й, поки потяг під’їздив до вокзалу, розповідав історію міста. Йому допомагав Куля, який, хоч і не відвідував Північну Пальміру, знав про неї вдосталь.

      Потім, не йдучи з території вокзалу, чекали на квитки та гроші. Усе це Покровському приніс та передав виразного вигляду пан, який при ходьбі шкандибав і опирався на складену парасолю, як на ціпок. Юрій усе гадав, роздивляючись здалеку незнайомого чоловіка, чи це і є той пастор, про котрого розповідав Покровський дорогою до Петербурга. Огрядний чоловік не надто походив на священика, скоріше скидався на чиновника з тих зажерливих, яких полюбляли останнім часом зображати в карикатурах. Великий живіт, гладенько поголене обличчя й схожі на мопсові щоки робили чоловіка дещо смішним, хоча він намагався триматись величаво. Абрамов наважився двічі пройтись повз цю пару й тепер переповідав друзям, що зміг почути:

      – Це, сто відсотків, іноземець. Говорить з таким акцентом, аж-аж. Але про що саме – не втямив.

      Іноземець мав доволі тривалу бесіду зі штабс-капітаном, водячи його попід руку напівпорожнім пероном. Покровський уважно слухав, трохи схилившись до пузаня, бо ж був значно вищим за нього.

      – Думаю, це не голландець, – не вгавав Перец. – Бачив я на Бессарабці голландців. Вони всі як вежі. А цей – хіба півголландця, – посміхався.

      Коли пара припинила ходити пероном, спинилась, товстенький пан вийняв з внутрішньої кишені кілька конвертів і передавав їх по одному Покровському з якоюсь особливою шаною. Щораз, як той брав до рук передачу, піднімав над головою капелюха, що могло означати глибоку подяку.

      – Дивно все це, – не витримав тривалої мовчанки Абрамов. Він, як і інші, споглядав за сценою, що відбувалась на віддалі від них. – Шкода, що ні рожна не чути. Як ви думаєте, він нам перекаже, про що базікали? Чи це якась таємниця?

      – Що ж тут дивного? – питав не так у Переца, як у Юрія Федір Кулятинський. – І навіщо чекати, допоки нам хтось щось перекаже? Чоловічок той передає нашому Леоніду зібрані громадою гроші на нас, волонтерів. До того ж просить, – Куля примружив очі й уп’явся поглядом у чиновника, – щоб ми взяли із собою деякий… особливо цінний багаж. О, бач, Леонід не дуже цим потішений, хоча гроші бере. Той пояснює йому, що з багажем усе буде гаразд і в потязі і на судні, бо ж про усе домовлено й за все заплачено.

      – Ти читаєш по губах? – захоплено вигукнув Абрамов і зробився схожим на дитину, яка вперше побачила перед собою святого Миколая.

      – А чого б мене сюди записали? Взагалі я навіть до служби не придатний – у мене невиліковна хвороба серця. Я хотів же ж просто в експедицію в Африку… Але як така оказія вийшла, то чого ж не використати її на свою користь. На експедиції зараз грошей не знайдеш, – якось криво посміхнувся історик.

      – Потрібен, значить, ти був, якщо взяли з хворобою, – замислився вголос Абрамов і тут-таки запитав: – А мене