Загублений між війнами. Наталка Доляк

полиці стягнув мішка.

      – Я не їду! – повідомив Петрові. – Писатиму тобі на стару адресу в Катеринославі. Ти ж туди?

      Петро підскочив від здивування, підтвердив, що він житиме в Катеринославі за старою адресою, а тоді, мов кіт, вчепився Юркові за рукава, вимагаючи пояснень.

      – У Тифлісі можна записатись у добровольці. Так у газеті написано.

      У кінці статті про англо-бурську війну зазначалось, що Росія підтримує відправлення добровольців з числа своїх підданих до Оранжевої Республіки та Трансваалю. Серед пунктів формування волонтерських загонів було зазначено місто, з якого вони півгодини тому виїхали. До Африки можна було дістатись іще з Петербурга, Москви та Києва.

      – Ти ж не станеш стрибати на ходу? – Петрові довелось підвестися з місця та попрямувати за Юрієм. – Сюди не сідати, я зараз повернусь, – попередив торговців, які ласо дивились на звільнену лаву.

      Юрій посміхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрі стояли у вузькому проході, просувався до тамбура.

      – Ану, як війна скінчиться, допоки я доїду до Києва? – говорив Юрій сам із собою, бо ж Петро не встигав за ним.

      Потяг стишував ходу, що говорило само за себе – Юрій вчасно спохопився, – під’їздили до першої від Тифліса станції. У Петра ще було кілька хвилин, аби встигнути відмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже ніщо не діяло – ні вмовляння, ні заклики до здорового глузду, ні фізичне втримування.

      – Хлопче, і без тебе там впораються, – чіплявся що є сили за Юрія, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своїх божевільних намірах, вислизав від Петрових обіймів, лишав йому свій багаж і просувався до виходу. – Ага, слави хочеш! – кричав навздогін Петро і впихав йому до рук усе, що оце відняв. – Швидкої й гучної? Але ж там і вбити можуть. Про це ти подумав?

      Стояли у тамбурі, де вже були відчинені двері, хоча потяг іще по-черепашому рухався, дотягував до перону.

      – Убити можуть і ось тут, і навіть у цю секунду. Можливо, це остання війна і більше не буде нагоди воювати, – посміхнувся цій сентенції. – Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про війну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на відчуття.

      Юрій міцно обняв товариша по мандрах. Тим часом потяг пригальмовував, сіпаючись, мов епілептик. Юрій в один стрибок зіскочив на вкритий дрібним камінням перон. Стоянка була вельми короткою, і вже за хвилину потяг продовжив свій путь. Юрій аж трусився весь від нервового напруження, йдучи насипом вздовж потяга.

      3

      Дістався міста наступного ранку, весь цей час був наче у лихоманці, не пам’ятав, як минула ніч. Тепер стояв посеред Татарського майдану, не знаючи, куди далі рухатись. Складалося враження, що він оце вперше сюди потрапив, що не було тих місяців життя й роботи в Тифлісі. По-іншому подивився на вулиці, на людей, що снували тими вулицями у своїх справах. Спостерігав ніби збоку або навіть з висоти пташиного лету.

      Мізкував,