Загублений між війнами. Наталка Доляк

нічим не різнився від дворів інших мешканців села. Посеред двору вештались люди, вони ремонтували дерев’яний дім. Хазяїн шляхетно вказав на резервну хатину, у котрій і розмістились мандрівники. У хатині було прохолодно, по два боки від столу – змайстровані нашвидкуруч настили, куди Юрій і Петро кинули свої чималі торби з особистими речами та теплим одягом. Як сонце почало сідати, а це сталось аж надто скоро, хоча Петрів годинник показував лише третю годину по обіді, до хатини постукав князь. Приніс у полив’яному полумиску червоних яблук, медових груш і кілька китиць винограду різних сортів. На додачу – козячий сир у марлі та бурдюк вина. Поклав усе на стіл, зняв з полиці два дерев’яні стаканчики й, підкрутивши вуса, вийшов з хатки.

      – Що воно за фрукт такий?

      Гаркуша колупав пальцем інжир, якого ще зроду не бачив.

      – Це інжир… напевно, – підніс до рота дивовижу Покос. – Я у книжці бачив.

      Інжир був іще одним відкриттям у низці тих, які Юрій Покос переніс із книжкових сторінок у скарбничку власного досвіду.

      – Ти ба! – кривлячи рота, виголошував трохи захмелілий Петро. – Блакитні очі, князі… Ич, абреки абреками, а туди ж. До російської цивілізації тягнуться.

      – Тут треба добре подумати ще, хто до кого тягнеться.

      – Що значить – подумати? І так ясно як божий день. Кавказ, Крим, Малоросія – усе дикі землі. А Росія, Русь Київська – це, так би мовити, колиска.

      – Звідкіля ж такі глибокі знання історії? – Юрій посміхнувся й, аби не продовжувати безглузду дискусію, налив іще по чарчині-другій вина.

      По тому хлопці вляглись на щось подібне до ліжок. Думали встелити дерев’яні настили своїми одежинами, та так і не встигли – їх зморив сон, зміцнений вином та гірським повітрям.

      На ранок хотіли дати гроші за нічліг та вечерю, але князь готовий був образитись. Врятувала ситуацію винахідливість Юрка:

      – Як будете в Україні, ми вас також частуватимемо.

      На тому й порішили.

      2

      Що глибше просувались на схід, то більше захоплювались цим благодатним краєм, гостинністю його мешканців, то більше дивувались багатству природи. Ставало зрозуміло, чому Російська імперія так хотіла приєднати до свого тіла ці землі – князівства, царства, ханства. Хотіла приєднати, а насправді приволокла на налигачі й прикрутила до себе ланцюгом. Згадки про війни, які Росія вела на Кавказі і в Криму, наприкінці дев’ятнадцятого століття відійшли у минуле, і кавказці раділи життю, бо так були створені природою та Богом, що не могли жити у смутку.

      Кавказькі гори досить мінливі. В одному місці це вкриті лісами миролюбні пагорби, в інших – неприступні частоколи. Кавказ ніби відгороджувався від чужинців гостроверхими, притрушеними блискучим снігом кам’янистими горами – сірими, похмурими у своїй скам’янілості і водночас гордливо виструнченими. Ці гори вповні пояснювали волелюбний характер кавказьких народів. Ті народи, як потужні гірські річки – шумні й сильні, – їх не спинити. А будь-яка перепона на шляху – чи то камінь, чи звуження гирла, чи гребля – тільки додає сили такій