Загублений між війнами. Наталка Доляк

півколом визирало з-за рельєфної гори, аж йому мерехтіло те півколо у очах, тер повіки, аби приховати, що зволожніли очі.

      – А Кавказ? – питав здивовано Гаркуша. – Ти ж іще не бачив Кавказу. Е, ні, додому ще рано! Не для того ми аж сюди пхались, аби так швидко повернутись. – У голосі вгадувались дрібки гніву та розчарування.

      – Кавказ обов’язково! – відповідав Юрій, не знаходячи сил для протистояння.

      – Ну, от! Молодець! Справжній козак. Бо я вже думав – ти пішов на поп’ятну. Гайда за приключками, – стукав Юрія кулаком у груди, не боляче, скоріше жартома, і гнав крутими кам’яними східцями вгору.

      За кілька місяців українці побували в усіх селищах на Південному узбережжі. Із одних від’їздили швидко, інші тримали друзів мов на прив’язі. Найдовше затримались у Гурзуфі.

      Петро, опинившись у місцині, яку охороняла від пекучого субтропічного сонця схожа на ведмедя гора Аюдаг, зробився якимсь аж надто ризикованим. Витворяв усе, що б не збрело в голову. Міг поцупити щось із прилавка на базарі, просто задля інтересу – що буде? Вступав у перепалки з місцевими, з курортниками, ба навіть із поліцейськими – йому було однаково, із ким сваритись. Любив почесати кулаки, через що й сам не раз був битий, коли той, кого він зачепив, приводив із собою цілу ватагу захисників. А в Петра був за спиною лиш Юрко. Доводилось Покосові попри власну волю вплітатись у суперечки, бійки та погоні. Завдяки природженій дипломатичності Покос спочатку намагався владнати все мирним шляхом, шляхом перемовин та поступок з обох боків. Але його намагання зазвичай закіечувалися повним фіаско. Вони з другом багато гасали численними парками Гурзуфа, оминаючи курортників, що мирно гуляли поміж фонтанів, носились вузькими вуличками – або наздоганяли «ворогів», або давали від них драла. «Ми не дорослішаємо, а дитиніємо», – сміявся Юрко під час чергової втечі від кагалу переслідувачів. Хоч би як там було, але така поведінка та таке гаяння часу дещо приглушили ностальгійні поривання. А коли Гурзуф наводнили красуні, бо ж почався сезон, Петро взагалі збожеволів. Як досвідчений серцеїд, хоча нічого подібного досі Юрій за товаришем не помічав, кидався компліментами врізнобіч, запопадливо подавав руку панянкам, підморгував та вряди-годи шепотів щось на вухо відпочивальниці, гувернантка котрої на мить відволікалась від своїх прямих обов’язків.

      – Нащо ти їх чіпляєш? – намагався приборкати Петра Покос.

      – Та хто їх чіпляє? Потрібні вони мені, як собаці п’ята нога. Я просто вчусь.

      – Вчишся чого? Вчитися треба було в школі чи в гімназії. Он я вчусь, – показав Гаркуші товстеньку книжечку, обмотану газетою. Книжку він купив у чоловіка, який торгував вживаними речами. То був англійський словник, і Юрій щодень намагався вивчити бодай десять іноземних слів.

      – То дурня! Я вчусь поводитись із жінками. І вже дечого навчився.

      – Чого ж?

      – А того, що немає чому з ними панькатись. Якби захотів, кожну б занапастив.

      – Це ж навіщо?

      –