Знедолені. Виктор Гюго

жертвою якого став вісім років тому один малий хлопчина-савояр. Цей бандит відмовився від захисту. Зусиллями прокуратури було доведено, що Жан Вальжан здійснив пограбування за співучастю цілої банди злодіїв. Його визнали винним і засудили до смертної кари. Від подачі касаційної скарги злочинець відмовився. У своєму невичерпному милосерді король пом’якшив вирок, і страту замінили на довічні примусові роботи. Жана Вальжана відправлено на тулонську каторгу».

      На каторзі Жанові Вальжану змінили номер. Тепер він став номером 9430.

      Щоб уже більше до цього не повертатися, відзначмо: разом із Мадленом зникло й процвітання Монтрея-Приморського. Здійснилося все те, що він і передбачив у ту ніч, коли його мучили сумніви. Пан Мадлен був душею міста, і коли цієї душі не стало, усе швидко покотилося до занепаду. Фабрику закрили, будівлі перетворилися на руїни, робітники розбрелися хто куди. Не стало організатора, і між майстрами почалися чвари; спосіб виробництва стали міняти, якість виробів різко впала, отже, зменшився збут, знизилася заробітна платня, майстерні простоювали, і зрештою настав повний крах. Убогим більше нізвідки було чекати допомоги. Все зникло, мов розвіялося за вітром.

      2. Кого бачив у лісі дорожній сторож Довбня

      Як ми вже знаємо, прокурор на суді твердив, ніби після втечі з-під першого арешту Жан Вальжан блукав у околицях Монфермея; так от, через якийсь час після тих подій люди в цьому селі помітили, що дорожній сторож на прізвисько Довбня чогось учащає до лісу. Ходили чутки, ніби той Довбня колись був на каторзі, через те поглядали на нього косо.

      Отож було помічено, що від якогось часу Довбня ще завидна кидав роботу по впорядкуванню відданої під його нагляд дорожньої дільниці між Ганьї та Ланьї і йшов зі своєю киркою в ліс. Його не раз зустрічали надвечір у хащах або на пустельних галявинах – здавалося, він шукав чогось. Такі зустрічі явно дратували Довбню, і він щоразу намагався сховатись. Було очевидно, що в цьому криється якась таємниця.

      Потім блукання Довбні до лісу припинились, і в селі перестали про це балакати. Та кількох людей і далі мучила цікавість. Серед них були шкільний учитель і шинкар Тенардьє, який приятелював з усіма й анітрохи не вважав принизливим для себе водитися з Довбнею.

      – Він був на каторзі? – казав Тенардьє. – Ну то й що? Одному Богові відомо, хто там тепер і кому там судилося бути.

      Одного вечора шкільний учитель сказав, що рано чи пізно правосуддя зацікавиться, чого б то Довбні було нишпорити в лісі, і, мовляв, куди він дінеться, заговорить, а надто як піддадуть його тортурам, скажімо, катуватимуть водою.

      – Ану покатуймо його вином, – запропонував Тенардьє.

      Отож якось вони спробували підпоїти старого дорожнього сторожа. Довбня пив багато, а розмовляв мало. Але Тенардьє і шкільний учитель знову й знову вперто розпитували його, і ось що вони зрозуміли з небагатьох туманних слів, які злетіли з уст Довбні.

      Одного ранку,