Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

чи пришлють? – засумнівався Василько. – Батий не обклав їх даниною.

      – І нас ні.

      – Так, але вони не мають спільних земель з Ордою, – підтримав брата Данило. – До того ж Бела останнім часом змінив свої плани щодо Романа. Він відмовив йому у підтримці на володіння Австрією. Навіть якщо Міндовг захоче нам допомогти, він таким чином оголить свої північні землі перед Тевтонським орденом.

      – Та вони ж його королем зробили! – вигукнув воєвода.

      – Ти їм віриш? Ось бачиш, і Міндовг також не вірить. І правильно робить.

      – Що ти пропонуєш, батьку? – подав голос Лев. – Бачу, у тебе вже визріло рішення.

      – Визріло, і давно, – відповів Данило.

      – І яке воно?

      – Все те, що тільки-но сказав воєвода.

      – Але ж ти сам згодився, що це нереально, – вставив Роман.

      – Нічого нереального немає, – поважно відказав Данило. – Можливо все, тільки треба знайти підхід.

      – Тобто ти хочеш підняти проти Батия суміжні з нами князівства і водночас втримати тих, хто не приєднається до нас, від спокуси захопити незахищені землі? – не вгавав Лев.

      – Саме так.

      – Але це нереально! – повторив Роман. – Пробач, батьку, але навіть з тевтонцями у нас не мир, лише перемир’я. Як ти зможеш втримати німців від спокуси?

      – Я їх не втримаю, але до нападу на Литву чи Польщу справа не дійде, – продовжив Данило Романович. – І знаєте чому? Не через раптову милість тевтонців. Для них не існує такого слова, як жалість. Мені розповідали, що у хрестовому поході тевтонці усіх вразили своєю жорстокістю щодо ворога, полонених, жінок і дітей. Хоч інших рицарів також важко було запідозрити у жалощах. Але мова не про це. Тевтонці не нападуть ні на Міндовга, ні на Болеслава з дуже простої причини: вони просто не залишать свої землі без війська.

      – Тоді навіщо ця розмова? – запитав Шварно, який досі мовчав. – Ти ж не можеш заставити Белу полюбити Болеслава, а їх обох – гросмейстера!

      – Я – ні, але є людина, якій це під силу, – відповів князь.

      Він не сказав, про кого йдеться, але Костянтин одразу відгадав думку князя. Безумовно, Данило мав на увазі Папу Римського.

      – Інокентій? – Запитання Лева підтвердило, що не один лише воєвода здогадався, кого мав на увазі Данило.

      – Саме він.

      – Але ж, батьку, Папа вже відправляв до тебе своїх послів. А ти їх вигнав.

      – Це було шість років тому, – нагадав князь. – Тоді Папа хотів лише одного – приєднати руські землі до Риму.

      – А хіба нині він цього не хоче? – запитав Роман.

      – Хоче. Не думаю, що Папа відмовиться від свого.

      – Ти підеш на це?

      Данило подивився на Василька, який це запитав.

      – Піду! Заради того, щоб вигнати з Руської землі монголів, піду. Бог дав і їхню віру, і нашу. І до недавнього часу ми були – одно!

      – Не думаю, що бояри та навіть і холопи приймуть віру тевтонців, особливо після того, що вони чинили у Лівонії чи Пруссії.

      – А що наші ж таки