Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

і, не чекаючи інших, підійшов до зустрічаючих.

      Воєвода Костянтин на знак поваги опустився на коліно; жінки низько схилили голови.

      – Устань, вірний друже! – пролунав такий знайомий голос князя.

      Воєвода підвівся.

      – Вітаю із щасливим поверненням, князю! – сказав він.

      – Щасливим – це точно! – відзначив Данило.

      Він повернувся до митрополита, схилив голову, мовчки прийняв благословення, поцілував простягнутий хрест.

      – З Божою поміччю ми перемогли.

      Лише після того князь підійшов до княгині Юрате і ніжно пригорнув її до себе.

      – Ну здрастуй, люба моя! Нудьгувала без мене?

      – Дуже, мій князю! – із сильним акцентом відповіла вона.

      – Нічого, – заспокоїв Данило. – Тепер я надовго залишуся тут. Ще набридну. А щоб тобі було не нудно, я дещо привіз тобі в подарунок.

      Данило Романович повернувся і кивнув головою. За цим знаком від княжичів відділилися двоє незнайомців і підійшли ближче.

      Лише тепер Юрате змогла як слід їх роздивитися. На її обличчі швидко промайнули здивування, острах і радість.

      А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли діти її дядька Міндовга – Воїшелк і Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено:

      – А що ви тут робите?

      Це трохи розвеселило князя, і він, підвищивши голос, щоб почули присутні, сказав:

      – Твій дядько зрозумів, що його союз із тевтонцями ні до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись із прусами, отож він прислав до мене сина і забажав помиритися. А щоб ніхто не сумнівався у його чесних намірах, погодився віддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закінчився цей похід.

      У натовпі прокотився шум, у якому відчувалося загальне захоплення.

      – Ну що ж, воєводо! – повернувся Данило до Костянтина. – Кепський, бачу, з тебе господар!

      – Чому, князю? – здивувався той.

      – Та тому, що тримаєш князя на площі і не ведеш у покої, – голосно засміявся Данило. – Невже навіть трапези не підготував до мого приїзду?

      – Приготував, князю, – полегшено зітхнув Костянтин. – Залишишся задоволеним!

      – Що ж, веди. Отче! – звернувся Данило до митрополита. – Завтра відправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав.

      – Обов’язково прийду, – пообіцяв Кирило. – От тільки віддам останні настанови.

      – От і добре, отче! – усміхнувся князь. – А ми поки що опорядкуємося з дороги.

      Костянтин уклонився.

      – Лазня готова.

      – Чудово! – вигукнув князь. – Ходімо, воєводо!..

      Сонце вже підбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усією челяддю з’явився у трапезній. Бояри і знать вже сиділи обабіч довгих, заставлених наїдками столів. Були тут і намісники ближчих міст, підлеглих князю. Деякі з них довгий час вели з Данилом війну за верховенство, але були розбиті.