Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

та інші папери, якими поступово обростає людина.

      «Добре б їм щось подарувати», – подумав Нік, зупинившись і знову оглянувши вміст двох розкритих валіз.

      Узяв у руки електробритву «Philips», відклав до рушника й теки з документами. Він уже давно голився безпечною, а електробритву купив якось здуру. Вона нова, у футлярі та з інструкцією арабською мовою. Але навіщо до бритви інструкція?

      Знову його очі забігали по речах. Хотілося знайти що-небудь для Світлани, дружини Валентина. Але ж у нього нічого жіночого в речах не було. Нік замислився.

      «Треба буде їм обов’язково залишити адресу саратовської рідні. Про всяк випадок, – думав він… – Ручка, у мене красива ручка із золотим пером. Китайська. Ось що їй подарую…»

      Зібравши рушник, теку й інші дрібниці в кульок із написом «Marlboro», Нік вийшов із будиночка. Озирнувся – навкруги було тихо. Пройшов до кручі, повернув праворуч, спустився по сходинках до річки, потім по стежині через дірку далі.

      Сподівався побачити Валентина з вудкою в тому ж місці, але його там не було.

      Зупинився на мить, огледівся. Ось та стежина, по якій вони піднімалися до його хвіртки.

      Нік обережно попрямував угору по стежині. Упізнавши хвіртку, заспокоївся. Зайшов у двір.

      Зупинився перед дверима до красивого триповерхового особняка. Усередині було тихо. Годинник показував чверть на сьому. Було схоже, що всі в будинку спали, і не було ніякого бажання їх будити. Не було бажання, але була необхідність. Стояти під дверима і чекати перших уранішніх шумів було ризиковано.

      Нік неголосно постукав. Ніхто не відреагував. Він постукав голосніше. Потім стукав іще декілька хвилин, неголосно, але наполегливо.

      Почувши скрип дерев’яних сходів, перестав. Кроки завмерли за дверима, і вони прочинились. У отворі Нік побачив заспане обличчя Валентина.

      – Вибачте, заради бога, – заговорив Нік. – У мене до вас на три хвилини розмова… Я б пізніше прийшов, але не можу…

      Валентин, придивившись, упізнав гостя. Відчинив двері.

      – Я нездужаю, – признався він Нікові. – Чи то застудився, чи то отруївся чимось. Біс його знає… Чай будете?

      Коли вони вже всілися з чаєм за довгим сосновим столом, Нік дістав із кулька електробритву та ручку.

      – Це вам і вашій дружині… У мене до вас велике прохання. Ви нікому не говорили про мене?

      – Ні, – здивовано відповів Валентин.

      – І не потрібно. Будь ласка. Я не можу вам усього розповісти, але я потрапив у такі обставини, що мені доведеться на якийсь час поїхати… І я хотів залишити вам найцінніше на збереження, тому що більше тут нікого не знаю…

      Він виклав на стіл кульок.

      – Тут гроші, документи. Я вам напишу про всяк випадок адресу дружини – вона зараз у рідні в Саратові. Якщо мене довго не буде, приміром, місяців два, напишіть їм, скажіть, що у вас мої речі… Я зараз адресу дам…

      Переписавши із записника адресу, він простягнув її Валентину, потім, передумавши, опустив її в кульок із речами.

      – Так