Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

знати, що ви ТВЕРДО згодні, а не вимушено. Від цього ж залежить результат роботи… Ну, тоді ходімо!

      На вулиці було ще світло. Сонце, що сховалося за горизонт, усе ще підсвічувало звідти небо, але білий ріжок місяця вже висів на нім, очікуючи приходу темряви. Ще трохи, і він пожовкне, сповістивши вечір.

      Вони йшли неспішно по безлюдній доріжці.

      – Тут що, майже ніхто не відпочиває? – здивувався вголос Нік.

      – Чому ж. Відпочивають. Просто це місце не для масового відпочинку.

      Бар розташовувався в будиночку з відкритою терасою над обривом.

      – Горілка? Пиво? Вино? – запитав Іван Львович. У внутрішньому залі нікого, крім молоденького бармена, не було. Тільки на терасі сиділи декілька людей.

      – Горілку, – сказав Нік.

      – Два по сто «Княжого келиха», пляшку талої води та наріжте лимон.

      – Сідайте, я принесу, – бармен послужливо всміхнувся і поправив метелика на білій сорочці.

      Нік і полковник вийшли на терасу і всілися за вільний столик. Ніхто з відвідувачів не звернув на них уваги.

      Свіже річкове повітря оживило Ніка. Він роззирнувся на всі боки. Подумав, що зможе сюди заходити і сам – приємне місце.

      Підійшов бармен із тацею, виставив усе на столик і безшумно віддалився, немов його спеціально навчали бути безшумним.

      – Ну, – Іван Львович підняв широку низьку скляночку з горілкою. – За удачу. За нашу спільну удачу!

      Нік випив усе залпом. Тільки потім помітив, що полковник відпив навряд чи чверть.

      Мабуть, на обличчя Ніка набіг винуватий вираз, тому що полковник усміхнувся, махнув рукою. Потім підвівся з-за столу.

      – Нічого-нічого, – сказав він. – Я зараз іще замовлю.

      Місяць уже пожовк і висів просто над терасою. Прийшла ще одна пара відвідувачів, але вони з келихами в руках стали біля бортика й дивилися тепер на річку. Атмосфера була сповнена романтики.

      – Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоїте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Мені, старому, вже не до місячного сяйва. Хоча по сто грамів я ще можу.

      Нік підніс свою склянку до рота, відпив небагато. І раптом неголосна трель продзвеніла десь зовсім поряд. Він озирнувся на всі боки, не розуміючи, звідки вона долинає. Потім побачив, як Іван Львович дістав із кишені мобільний телефон, підніс до вуха. Сказав у трубку «зараз» і, підвівшись, одійшов убік.

      – Так, слухаю… так… – долинав до Ніка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумів.

      Повернувшись за стіл, Іван Львович насамперед кинув собі в рот кружальце лимона. Потім заховав мобільний у бокову кишеню. Зробив ковток горілки і тільки після цього подивився на Ніка.

      – Оберти набираються, – мовив він якось утомлено. – Куди поспішати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через півгодини поїдемо в місто.

      – Навіщо? – запитав Нік і тут же отримав у відповідь суворий і холодний погляд, що наче промовляв: «Накази не обговорюють».

      Полковник подивився на годинник. Кинув собі в рот іще одне кружальце лимона.

      – Ти