Жовтий князь. Василь Барка

треба.

      – І хліба?

      – І хліба теж – ні.

      Оленка дивиться в вікно, думаючи.

      – Я вже знаю! – так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.

      Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.

      – Не розлучаться?

      – Хто?

      – Всі – родичі.

      – Як любитимуться, то – ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.

      – Де?

      – Невидима і коло всіх. Як церква.

      Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис – в округлих і нерівних літерах.

      Думка прив’язана до одного: як будуть разом – «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.

      Гарно – з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.

      Чого зошит – в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не виказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулями дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни – радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.

      Мов не бачить! – удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але – чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.

      – Дай зошит!

      Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю.

      Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні – ліпші, ніж празниковий візерунок.

      – Гарно! – сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.

      Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.

      Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.

      – Ну, вже! – сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.

      Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.

      Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.

      Зразу всміхнулась до Оленки:

      – Гожа! – хоч на заручини, а нехай не наврочу…

      Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.

      Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.

      – Чого в сільраду ведуть?

      – Чого ж? Хліб правити – останній.

      Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося – вікна стемніли.

      – Біда на всіх! – журиться тітка.

      Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари – присохлу вишню.

      Обличчя, в’янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.

      – Снилось мені, – оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, – що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? –