Жовтий князь. Василь Барка

від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і в кінці – «корчування».

      Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав – давай весь хліб, бо вб’ємо! – як здобичник. А то кружить змієм і мучить».

      – Зламаєм опір і гнізда зметем! – промовець підвищує виголос до дзвінкості. – Земля здригнеться, так зметем з лиця.

      Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття – до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.

      – Трудящі, борючись під прапором!.. – карбує Отроходін.

      В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він – про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток – джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима.

      Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай – чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. Кип’яч варити – в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу.

      Постанова є – і виконай! Вона в портфелі, під мідяними заклацками, коло руки. Дужча, ніж ваша впертість.

      На прийомі в столиці один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлібоздачі? Керівник, який досі поскіпано жовтів, з міною суворо-офіційного державця, і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних вусів камінно-повільні речення, тут сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що Отроходіна пройняло остиглістю… «Нечисто!» – метнулась думка про «хазяїна», очі якого глянули потім, спинені, з крижаною рудістю, ніби зимносердна істота старовини, оживши, крізь них загрозилась.

      Отроходін, від недовір’я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвідомості і слухав відповідь, як канон на гранітній сторінці.

      – Взяти хліб з мертвих – весь!

      Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в нього: викрій півфронтовий і – зеленкавість, бо справді війна.

      Він знає: хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. «Подумаєш! – царі… Жуки з поскорузлими мізками; а глядять, як шляхта: на кого?»

      З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя; всюди вирази гострої відрази, очі – з огниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів.

      У погляді одного, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись.

      Перевірити: притаєний! – з «індусів»; навколо таких, як правило, гніздиться опір.

      Отроходін, звично зв’язуючи вислови, придивляється до видовженого обличчя в різкій світлотіні з вікна. Брови підняті, ніби здивовано, хіба – від терпеливості? Очі сірі, трішки блакитнясті: в терпких посвітах.

      Щось,