Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

Неждану до виходу, вийшов слідом.

      Тримаючи за руку свою бранку, Чеслав пішов до хащі. Дівчина йшла за ним, час від часу озираючись на місце свого ув’язнення й колишнього сторожа. Вона бачила, що Мара стоїть на порозі своєї печери й задумливо дивиться їм услід.

      – Ну, що ж, хлопче, ти обрав свій шлях – іди. І нехай твій страх та дурість людська не зіб’ють тебе із цього шляху, – прошепотіла баба.

      Чеслав вів Неждану плутаною лісовою стежкою. Дівчина йшла за ним, опустивши голову, і, здавалося, змирилася зі своєю долею. Увесь той час, поки вона була в печері, юнак старався прихилити її серце до себе: приносив різні ласощі та немудрі прикраси, намагався бути ніжним і турботливим. Якось, принісши їй гребінь, Чеслав власноручно розчесав довгі шовкові пасма її кіс. Дівчина не боронила, але зовні залишилася байдужою. Він старався щосили, але навіть голосу її дотепер не зміг почути.

      Чеслав не повів бранку одразу до городища. Поплутавши лісом, вони вийшли на невелику галявину, оточену віковими деревами. Посеред узлісся височіла висічена з дерева богиня – Світла Лада. Вбрана вінками із квітів і трав, прикрашена намистом і стрічками, вона лагідно дивилася на всіх прохожих із висоти своєї величі. Біля її підніжжя лежало домашнє начиння, глечики з медом, яйця та безліч квітів. До неї приходили просити злагоди й миру серед родичів та допомоги у справах сердечних. До неї частенько нишком прибігали дівки просити, щоб привернула увагу хлопця, який сподобався. А хлопці просили в Лади зм’якшити серце якої-небудь гордовитої дівки, від якої голова йшла обертом і темніло в очах. Приходили сюди й дружини просити захисту від недобрих або збайдужілих до них чоловіків. Просили в Лади також дозволу й схвалення на свята та великі учти. Так само приносили жертви й дарунки, обравши собі подружжя, просячи благословення й заступництва в сімейному житті. Навколо неї водили хороводи дівчата й хлопці, коли в городищі святкували весілля:

      Ой, Ладо! Ой, Ладо!

      Бережи суджених, святе божество!

      Кажуть, колись давно, так давно, що молода тоді лісова поросль тепер уже й мохами покрилася, жив на одному з глухих хуторів, що розсипалися округою, хлопець. І був він такий негарний, що люди, побачивши його, лякалися, а часом плутали з духом лісовим. І прийшов час йому про подругу думати, про суджену, але жодна з дівок не могла дивитися на нього без огиди, не те щоб увагою своєю обдарувати. Сильно журився від того хлопець і ремствував за те на долю свою, і навіть Великим докоряв за каліцтво своє, невроду. Часто бродив він однісінький серед дерев, ховаючись від переляканих та насмішкуватих очей людських.

      Але якось зовсім несподівано зустрів він у лісі незнайому дівчину. І була вона така гарна собою, що не було їй рівних серед тих жінок, яких бачив раніше. І треба ж такому трапитися, щоб та красуня не злякалася вигляду його, не відсахнулася від хлопця, а глянула на нього, наче на викапаного красеня, і заговорила з ним лагідно, і проговорила до самого вечора. Стали вони часто бачитися, зустрічаючись на лісових галявинах,