Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко

Чому?!

      – Це пусте! Як ти, мій любий? Як ти без мене? – припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся.

      – Мені без тебе не життя… – прошепотів. – Я би все на світі віддав за те, щоб ти завжди була поряд!

      – І мені без тебе несила, мій любий. Що ж нам робити тепер?

      – Я піду до твого батька, побалакаю з ним! – рішуче шарпнувся Степан у бік брами.

      – Ні-ні, що ти! – перелякано залепетала. – Тоді вже точно він на нас поставить хрест. Треба зачекати до осені, коли мені виповниться сімнадцять. Ось тоді я сама з ним поговорю. Він обіцяв.

      Певний час Степан мовчав.

      – Але до осені ціла вічність! – голос його був сповнений відчаю.

      – Господь випробовує наше кохання, – подумавши, мовила Софія. – І ми повинні витримати це випробування, мусимо довести йому, що наші почуття незламні, сильні! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоїх обіймів так холодно й порожньо… Без твоїх вуст так гірко, без твоїх очей – так боляче… Не відчуваючи твоєї руки, я така самотня… Але знай, любий, що би не сталось, я міцно триматиму твою руку.

      – Кохана, яка ж ти в мене мудра! – захоплено прошепотів. – Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилає випробування. І ми його витримаємо. Ми сильні. А наше почуття – незламне. Воно подолає всі перепони і незгоди. І навіть час над нашим коханням невладний. Бо воно вічне!

      Міцно обійняв, стиснув її руку й припав губами до її солодких вуст.

      – Софієчко! – почувся тихий оклик нянечки. – Ти тут, доню?

      О, ні… Ну чому так невчасно? Чому?! Підвела голову – на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму.

      – Я мушу йти… – прошепотіла, притискаючись до нього.

      – Чекатиму тебе завтра тут! – пошепки відповів, все ще не відпускаючи з обіймів. – Кохаю тебе…

      – Кохаю тебе… – відлунням повторила.

      Забігла у двір, озирнулась. Він стояв там, за залізним пруттям паркану, такий нещасний і самотній, – серце її краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашілих від поцілунку вуст і кинула йому в повітря той цілунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепіт нянечки:

      – Софієчко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе!

      – Так-так, нянечко, вже йду… – підіймаючись сходами, схилила голову.

      – А завтра ми з тобою побалакаємо, – тихо мовила їй услід нянечка.

      – Так-так, завтра… – відповіла механічно, не замислюючись про суть.

      Дійшла до дверей, знову озирнулась. Він досі стояв там… Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко відпустила й уже хотіла помчати, але нянечка, відчувши її намір, міцно схопила за руку.

      – Ти що собі думаєш, Софієчко? Ти що собі думаєш? Хутко до себе в кімнату! – сердито запричитала вона і потягла її в дім, кинувши гнівний погляд у темінь за парканом. Хоч і не бачила, хто там був, але все розуміла. Все розуміла з тих