Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко

пильно в темряву – порожньо. Зітхнула з полегшенням… Господи, аби знайти Його, лиш би побачити, лиш би все було добре! Лиш би з Ним все було добре, Господи!

      Софія рушила далі й раптом здумала про пив’ярню, яку згадував у розмовах Степан. Вони з другом Яковом там часто зустрічалися. Може, він там?

      Швидко віднайшла пив’ярню. Зупинилась коло вікна, придивилась. Як же вона туди зайде? Там самі чоловіки. О… Щось ворухнулось тривожне в серці, та дівчина миттю відігнала те сум’яття: вона мусить знайти коханого!

      Рішуче шарпнула двері й зайшла всередину. Закашлялась – сивий ядучий дим вдарив у ніздрі. Крізь туманну поволоку роздивлялась чоловіків, котрі сиділи за столиками з гальбами в руках. Ні Якова, ні коханого серед них не було. Звісно, чому би йому тут сидіти, в той час коли вона на нього чекає. Він би так не зміг…

      Підійшла до шинкаря – опасистого коцюрбатого чоловічка років під п’ятдесят, котрий саме обтирав із лисини піт.

      – Пане, прошу, ви, часом, не знаєте Степана Савицького? – спитала, перегукуючи гамір.

      – Та чом не знаю – знаю! – спрожочу мовив шинкар, засунувши в кишеню засмальцьованого фартуха брудну хустинку. – Хто не знає Степана Савицького? Писака ще той! Вічно з тим чорнилом носиться як дурень зі ступою!

      – Він був тут сьогодні?

      Шинкар замисливсь на хвильку, почухавши широкого носа.

      – Так, був!

      – Точно був? – перепитала.

      – Та, їй-бо, був! – витріщив і без того банькаті очі той.

      – А коли? Давно?

      – А чого ви, панночко, ним цікавитесь? – пильно глянув їй у вічі. – Нашо він вам здавсь?

      – Я… – запнулась Софія. – Мені він дуже потрібний. Ми мали зустрітися, але він не прийшов. Я хвилююся – може, з ним щось сталось?

      – Та шо з ним могло статись! Холера його не вхопить! Він не так давно тут був. Забувсь, мабуть, за ту здибанку, – розсміявся товстун.

      – Вибачте, – знічено мовила вона й, розвернувшись, хутко попрямувала до дверей.

      – Гей, панночко! – почула за спиною неприємний голос. – Ти шо тут забулась? Заблукала, либонь?

      Озирнулась і просто перед собою побачила якогось замурзаного нездалого чоловіка років під тридцять у брудному одязі. Щось дике було в його погляді…

      – Випий зі мною! – протягнув їй гальбу й тріпнув брудними патлами.

      – Я вже йду, вибачте, – потупила погляд у підлогу й рушила до виходу.

      – Гей, ти шо! Куди пішла? Чекай! – схопив її за рукав. – Випий зі мною, якшо вже прийшла!

      – Остапе, облиш панянку! Дивись, перелякана яка! – гукнув йому шинкар.

      – Не твоє діло! – огризнувся той. – Випий, кажу тобі! – всучив їй в руки холодну гальбу.

      Як же тут огидно… Софія глянула на чоловіка й, ледь стримуючи відразу, пригубила гальбу. Яке ж воно гірке…

      – Пий-пий! О, файно є! – задоволено зареготав чоловік, поглядом шукаючи підтримки в присутніх тут завсідників. – Все пий!

      – Я не можу…