Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко

різних подій, висмикнутих із різних часів. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне…

      – Софієчко, ти чому не їси? – спитала мати, занепокоєно глянувши на доньку.

      Схаменулась. Глянула на матінку. Тоді на тарілку.

      – Я їм, – натягла посмішку.

      На підтвердження своїх слів швидко відрізала шматок риби й поклала до рота. Матір задоволено всміхнулась і знову подивилась на батька, з котрим вела розмову. Софія полегшено зітхнула, відтак піймала докірливий погляд нянечки. Так. Та все бачить. Якщо матінка не збагнула, що й до чого, то вже та бачить наскрізь…

      На зміну тривожним думкам знову прийшли приємні – про панича. Від одного лиш спомину про його образ, проникливий погляд його глибоких очей її душу огортало таким трепетним теплом, що вона ледве стримувалась, аби не підхопитися й не закружляти в радісному танці.

      Відчула доторк на своєму плечі.

      – Їж, доню, – прошепотіла над вухом нянечка.

      Знову отямилась. Швидко доїла – не відчуваючи смаку, машинально накидала всередину. Ледь досиділа до закінчення вечері – і чимдуж до себе в кімнату. Упала на ліжко, обійняла подушку й, заплющивши очі, віддалася п’янким мріям про чарівного панича. Його очі були зараз поряд неї, дивились пильно-пильно їй у вічі, в самісіньку душу, а посмішка зігрівала таким винятковим теплом, що душа мліла від щастя.

* * *

      У пив’ярні було, як завше, багатолюдно, душно й надміру надимлено. Степан із Яковом сиділи за столиком коло вікна й потягували холодне пиво з гальб. Усі думки Степана були віддані синьоокій кралі. Це для нього було так ново, незвично. Здавалось, у грудях бурлив нестримний вулкан і його розпечена лава розтікалась усередині, ошпарюючи й затоплюючи все на своєму шляху.

      Позиція Якова його дратувала. Друг сприймав це за чергове скороминуще захоплення й ніяк не розумів усієї серйозності його почуттів. А ще – не вірив у те, що вони з коханою будуть разом. А вони будуть! Він це точно знає. Відчуває нутром.

      – Ти зараз не тут, – зітхнув Яків. – Ніяк не втихомиришся.

      Звісно, не тут! Там, поряд Неї…

      – Замість того щоб постійно демонструвати свій скептицизм, міг би мені якусь ідею підкинути, – сердито буркнув Степан. – Як мені до неї підступитися? Як познайомитися? Вона ж так рідко виходить надвір, а якщо й виходить, то тягне за собою сестру. Не можу ж я припертися до них у дім.

      Яків сьорбнув пиво й обтер піну з рудих вусів.

      – Авжеж не можеш! Невже ти не розумієш, що у вас немає майбутнього? – терпляче запричитав. – Ну, припустімо, познайомився би ти з нею, ви почали зустрічатися. А далі що? Ти думаєш, її батько віддасть за тебе? З глузду з’їхав, чи що? От мрійник. Облиш! Вони – польська знать, а ти – простолюдин! Ви різні, як ти не збагнеш?! За моєї пам’яті не було ще такого дива, щоб знатний сходився з простаком. А якби й зійшлись – добром би то не закінчилось…

      – Не розумієш. Не розумієш ти! – вперто стояв на своєму Степан. – Мені байдуже, що там думатиме