Химери Дикого поля. Владислав Івченко

довелося думати про те, як вижити, а не про напад. Панич закрутив головою і всміхнувся. Сховав шаблю у піхви. Подав Понамці руку. Вона потиснула її. Панич несподівано спробував заламати руку моєї панни, але отримав другою рукою в голову, а ногою в живіт, застогнав і відпустив. Понамка відстрибнула. Той чоловік подивився на своїх чубатих товаришів. Ті кивнули.

      – Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвіст та Стріла, – сказав панич. Він дивно розмовляв. Наче і українською, але іншою, у нас так не говорили. – А ти як менуєшся?

      – Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова відбиватися далі.

      – Звідкіль є ти?

      – Здалеку, – Понамка, як колишній слідчий, знала, що чим більше скажеш, тим гірше.

      – Герця їй подайте! – наказав Зубатий і сів на коня. Понамці підвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня і так повіддя узяла, що одразу припинив він фиркати і в усьому почав підкорятися.

      – А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.

      – У раби його візьміть, – наказав Зубатий.

      – Він мій! – втрутилася Понамка.

      – Се слуга твій? – спитав Зубатий

      – Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтіти, щоб вони не бачили, як мені страшно.

      – До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!

      Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.

      – Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!

      Паничі нагнали коней. Їхали попереду. Всі троє були справжні богатирі. Років від тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобій одному з цих воїнів. Понамка їхала за паничами в оточенні підлітків, яким було від дванадцяти до шістнадцяти років. Не такі міцні, як паничі, але високі, стрункі, напружені. В сідлі трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останніми їхали голомозі і я з ними, трусився на чужому дрібному коні, якого мені дали.

      Швидко мчали полем. Я вперше їхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тільки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Ці паничі вони такі. Я хотів втекти звідси, повернутися до розміреного життя в Оклункові, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потім примусив себе припинити скиглити. Пізно. Тепер треба було виживати.

      Намагався не дуже трястися у сідлі, почав озиратися навколо, щоб відволіктися від жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокіл з кількома баштами, на яких чергували голомозі. Коли ми були вже поруч, відчинилися ворота однієї з башт, до якої вів підвісний міст. Ми заїхали всередину. Там нас чекали ще паничі, підлітки з невеличкими шаблями і багато голомозих. Всі здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помічали.

      Паничі, що привезли нас, підійшли до своїх