Острів Скарбів. Роберт Луїс Стівенсон

– зроблено. За одну мить ми, як були, простоволосі, вискочили на вулицю й побігли крізь холодну імлу й густі сутінки.

      Того сільця від нас не було видно, але воно лежало неподалік, у сусідній бухті, і – що найбільше мене тішило – у напрямку, протилежному від того, звідки прийшов і куди повернувся сліпий жебрак. Ми бігли недовго, хоча іноді зупинялися й прислухалися. Але нічого підозрілого не чули, окрім тихого плюскоту води та каркання ворон у лісі.

      Люди вже запалювали вогні, коли ми дісталися до села, і я ніколи не забуду, як заспокоїло мене те жовте світло з вікон і дверей. Однак допомоги тут ми ні від кого не отримали, і жоден чоловік, на превеликий сором, не наважився повернутися з нами до готелю «Адмірал Бенбов».

      Даремно ми їх вмовляли: чоловіки, жінки, діти – усі, нажахані, тулилися біля власних осель. Ім’я капітана Флінта, зовсім незнайоме мені, тут було добре відоме й викликало невимовний жах. Дехто з тих, хто працював на полі, по той бік від готелю, пригадали, що бачили на дорозі якихось підозрілих людей, і прийняли їх за контрабандистів, бо ті дуже вже швидко щезли з очей. Хтось навіть бачив невеличке судно у бухті, що мала назву Кіттова Діра. Усі вони так боялися капітана, що навіть згадка про його друзяк змушували їх заціпеніти на місці від страху. Насамкінець кілька сміливців погодилися поїхати до лікаря Лівсі, який жив на протилежному боці, але ніхто не виявив бажання допомогти нам захистити готель.

      Кажуть, що боягузтво передається, наче зараза. Однак воно часом спонукає до відчайдушних вчинків. Вислухавши всіх, моя мати раптом заявила, що не хоче залишати без гроша свого сина, сироту.

      – Якщо ніхто з вас не наважується йти з нами, – сказала вона, – ми з Джимом підемо самі! І повернемося назад тим самим шляхом! Дякую вам красно, чоловіки з душею курчати! Хай навіть ціною власного життя, але ми відімкнемо ту скриню! Я буду щиро вдячна вам, місіс Крослі, якщо дозволите взяти вашу торбину, щоб покласти туди гроші, що належать нам за законом.

      Я сказав, що піду з матір’ю. Усі завзято нас відмовляли, називаючи наше рішення дурістю, однак жоден із чоловіків не наважився піти з нами. Допомога їхня обмежилася тим, що вони дали мені про всяк випадок заряджений пістолет й обіцяли тримати для нас напоготові сідланих коней, якщо нам доведеться рятуватися втечею, а один молодик зголосився поїхати до лікаря за збройною допомогою.

      Серце моє скажено калатало, коли ми з відчайдушною сміливістю поверталися додому.

      Червонуватий повний місяць з’явився з-за пелени туману на обрії. Це змусило нас поквапитись, бо ми боялися, що скоро буде світло, наче вдень, і нас помітять на зворотному шляху. Ми, крадучись, обережно просувалися вздовж загорожі та не помітили і не почули нічого такого, що налякало б нас ще більше. Нарешті ми опинилися за дверима готелю, і з серця наче камінь упав.

      Я швидко замкнув двері на засув, і ми зупинилися на мить, аби віддихатися. Ми стояли в темряві, самісінькі в порожньому будинку з мерцем. Тоді мати взяла зі стійки свічку, запалила її, і ми, тримаючись за руки, пішли до їдальні.

      Мрець