Острів Скарбів. Роберт Луїс Стівенсон

зі сліпим, вони різко зупинилися, і я їх упізнав. Позаду їхав хлопець із села, що зголосився поїхати до лікаря Лівсі. Решта були стражниками берегової охорони, яких він зустрів дорогою й зметикував покликати нам на допомогу. Плітки про якесь підозріле судно в Кіттовій Дірі дійшли до начальника охорони містера Данса, і він вирушив туди вночі із вартою. Лише ця випадковість врятувала нас із матір’ю від неминучої загибелі. П’ю сконав на місці. А мою матір віднесли до села, окропили холодною водою й дали нюхальної солі – от вона невдовзі й прийшла до тями, та, попри пережитий страх, досі бідкалася, що не встигла відрахувати потрібну суму грошей. А тим часом начальник охорони із загоном поскакав до Кіттової Діри. Дорогою вони мали зійти з коней і, обережно спускаючись до берега, вести коней за собою, тим самим наражаючись на небезпеку наскочити на засідку. Тож не дивно, що коли вони, нарешті, дісталися до бухти, судно розбійників встигло підняти кітву, хоча від берега далеко ще не відійшло. Начальник охорони виголосив вимогу зупинитися. У відповідь хтось порадив йому відступити у тінь, щоб не отримати добру порцію свинцю. І тієї ж миті коло його плеча просвистіла куля. Судно обійшло мис і швидко зникло з очей. Містер Данс, з його слів, стояв на березі, наче риба, яку викинули з води. Усе, що він міг учинити, так це відправити гінця до міста за катером.

      – Та це все марний клопіт, – сказав він. – Вони накивали п’ятами, їх уже не наздогнати. Єдине, що втішає, – додав він, почувши мою оповідь, – це те, що містер П’ю отримав те, що заслужив.

      Я повернувся разом із ним до готелю, і ви навіть уявити собі не можете, який гармидер там чекав на нас. Навіть дзиґарі ті злодюги скинули на підлогу. І хоча вони не взяли нічого, окрім капітанового мішка з грошима і невеликої суми сріблом із виторгу, але я одразу ж зрозумів, що ми розорені. Містер Данс довго нічого не міг второпати.

      – Ви кажете, вони взяли гроші? Ну добре, Гокінсе, то що ж вони шукали? Може, ще якісь гроші?

      – Ні, сер. Гадаю, їм потрібні були аж ніяк не гроші, – відповів я. – Напевне, вони шукали згорток, який лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти його у більш безпечне місце.

      – Ваша правда, хлопче, ваша правда, – погодився він. – Я візьму його, коли ваша ласка.

      – Я взагалі-то думав віддати його лікареві Лівсі… – почав було я.

      – Чудово! – гаряче підтримав мою думку містер Данс. – Це буде пречудово. Він – джентльмен, і до того ж посадова особа. Може й так, я поїду до нього або до сквайра і розповім, як все було. Хай там що, а містер П’ю знайшов смерть під копитами наших коней. Не скажу, що мені його шкода, але завжди знайдуться люди, які захочуть звинуватити мене, начальника митної варти, у його смерті. Якщо бажаєте, я візьму вас із собою, Гокінсе.

      Я щиро подякував за це люб’язне запрошення, і ми вирушили назад до села, де лишилися наші коні.

      Поки я розповідав матері про свої наміри, усі вже сіли на коней.

      – Доґґере, – сказав містер Данс, – у вас міцний кінь. Посадіть до себе у сідло цього хлопця.

      Тільки-но