Острів Скарбів. Роберт Луїс Стівенсон

заходьте вже! – заволав він, лютуючи через їхнє зволікання.

      Четверо чи п’ятеро забігли в будинок, решта двоє лишилися на дорозі разом зі сліпим. За кілька хвилин почувся здивований зойк і чийсь голос гукнув зсередини:

      – Біллі помер!

      Сліпий вилаявся.

      – Обшукайте його ви, нероби! – командував він. – Решта біжіть нагору і несіть скриню!

      Я чув, як рипіли під їхніми важкими кроками сходинки наших старих сходів, і мені здавалося, що здригається увесь будинок. Знову почулися здивовані зойки. Вікно в кімнаті капітана розчахнулося, дзеленькнуло розбите скло, і з вікна у смугу місячного сяйва висунувся до пояса чоловік, гукаючи сліпому на дорозі:

      – П’ю, тут вже встигли похазяйнувати до нас! Хтось відімкнув скриню і перерив її зверху донизу.

      – А це на місці? – проревів П’ю.

      – Гроші тут.

      – До біса гроші! Я кажу про папери Флінта!

      – Ми ніде їх не знайшли.

      – Гей ви, там, унизу! Обшукайте Біллі, – знай загорлав сліпий.

      Один з тих, хто лишився внизу біля тіла капітана, з’явився у дверях готелю і сказав:

      – Біллі ми обшукали з ніг до голови, але нічого не знайшли.

      – Це зробили власники готелю! Мабуть, той хлопчина! Хотів би я вирвати йому очі, – лютував сліпий П’ю. – Вони щойно були тут, це вони замкнулися на засув, коли я хотів був відчинити двері. Шукайте гарненько, хлопці, і ви їх знайдете.

      – Авжеж, це вони! Вони навіть свічку тут не загасили! – сказав чолов’яга, що висунувся з вікна.

      – Шукайте, шукайте їх гарненько! Переверніть увесь дім! – кричав П’ю, грюкаючи ціпком об землю.

      У готелі зчинився ґвалт і стояв такий гармидер, що навіть по скелях пішла луна. Гупали кроки, грюкали двері, падали меблі. Нарешті розбійники один за одним вийшли надвір і повідомили, що нічого не знайшли.

      Здаля почувся свист, той самий, який так налякав мене і мою матір, коли ми рахували капітанові гроші. Свист пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий подавав сигнал своїм поплічникам, але тепер я здогадався, що це був сигнал із боку сільця, який попереджав розбійників про наближення небезпеки.

      – Це знову Дерк, – мовив він. – Двічі! Час вшиватися звідси, друзяки!

      – Вшиватися? Та ви ж боягузи! – закричав П’ю. – Дерк – йолоп і страхопуд, годі звертати на нього увагу. Вони мають бути десь тут, поряд, й не могли далеко відійти. І тепер у наших руках. Шукайте їх швидше, собаки! От бісові душі! Якби ж я мав очі!

      Заклик спрацював. Двоє розбійників кинулися обшукувати дошки й різний непотріб біля готелю, але робили це, як мені здалося, неохоче, думаючи, вочевидь, про наближення небезпеки. Решта нерішуче стояли посеред дороги.

      – Дурнеча! У вас в руках тисячі, а ви зволікаєте. Ви можете стати багачами, наче королі, якщо знайдете це. Воно напевне тут, а ви стоїте, вуха розвісивши. Жоден із вас не наважився піти говорити з Біллі і дати йому чорну мітку, і тільки я, сліпий, пішов до нього. Я не збираюся втрачати через вас своє щастя, лишатися жебраком і старцювати,