Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

я плакав іншими сльозами. – Світ повен любові, світла – неправда! Я не вірю, не вірю, не ві…

      – Ось тобі!

      Моє серце сіпнулося і зупинилося. Я впав назад у воду, вже бездиханний. Майже без носа. Я був мертвий.

      Дивно, але я відчував тепло – воно оточувало і зігрівало мене звідусіль.

      Скільки минуло часу, я не знаю: не було ні почуттів, ні думок про те, що зі мною, чи я живий.

      Як раптом відчинилися виламані двері, і я почув голос:

      – Боже мій, Васильку! Васильку, що з тобою!

      І я відчув чиїсь руки – рідні, людські, які виймали мене з ванни.

      – Боже мій, рідненький.

      Я лежав тепер на килимі посеред кімнати, голий, куди мене притягли, і чув схвильований жіночий голос:

      – Проспект Свободи, 25, квартира 40, швидше, прошу вас, так, серце! Серце!

      Очі в мене були заплющені, однак я все чув. Чув, як жінка, кинувши трубку, підбігла до мене, стала цілувати:

      – Живи, чуєш, живи. Я відчувала – щось зупинило мене, якась тривога, і я вирішила повернутися, перевірити. Боже! Боже, допоможи мені – мені і йому! Не забирай його, Боже!

      Вона вже ридала, у мене на грудях.

      Я відкрив очі і – поверх її голови – побачив ангела: красивого, який світився, – справжнього. Він стояв, випромінюючи жовте світло, в кутку, і його права рука була піднята. «Я з тобою», – сказав ангел.

      Потім він зник.

      Через місяць я вийшов з лікарні, після першого інфаркту.

      Пробач, чи що

      Він заліз через вікно, коли ми спали, і хотів пограбувати, а може, і вбити нас усіх. Тому я навіть не розумів до кінця, стріляючи в нього з револьвера, цілячись у голову. Звичайно, він гад, злочинець. Але бачити передсмертну агонію вбитої тобою людини, в твоїй спальні, також, знаєте… І як на зло, він помирав півгодини, хриплячи і плачучи, весь у крові і в піні з рота. У дружини – очі на лобі, морда зелена, піт і писк (кричати вже не могла). Діти, в дверях, червоні від пронизливого вищання, яким зазвичай супроводжується жах.

      Я вибіг прямо в трусах у двір, бо чокнувся б. Восьмий чи який ступінь збудження нервової системи. Якого біса він поліз саме у моє вікно?

      Ну, його забрала «швидка» з поліцією. Тепер продовжувати б жити: дружина, діти. Килим з величезною кривавою плямою викинули, чорт з ним. Але щось не те. Вночі лягаю до дружини, а вона – відсувається. «Не зрозумів», – кажу. І знову ближче. А вона знову мимоволі відштовхує. «Люба, ти що?» А вона, вже майже в істериці, шепоче ось так, крізь зуби, ніби собі самій: «Вбивця… Вбивця…» Я оторопів, чесне слово. «Вставай, – кажу. – Я не зрозумів». А вона боїться. Мене. «Я не зрозумів, – кажу. – Ти що, хотіла б, щоб він нас пограбував, убив, чи як?» «А може, він не вбив би, – каже, – тільки пограбував». Ну і дурепа. «Може, – каже, – він би взяв що-небудь і пішов. А тепер… А тепер…» «Що тепер?» – запитую, ледве себе стримуючи. «А тепер його немає!» – і крик-ридання.

      Боже ти мій. Ну й діла. Я, значить, вбив людину. Вбивця-сволота. «Я, Віталіку, розумію, – каже вона крізь ридання, – ти нас захищав. Але навіщо ж ти в голову?» «Я не зрозумів!» – кричу. А вона: «Я як згадаю, як він помирав, бідненький, ось тут. Помирає і