Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

дурненький, – вона скуйовдила моє волосся. – Мене кинули, бо я відмовилася. Я відмовляла, розумієте? У жіночому. Відмовила тому, кого кохала. Я не могла. Тому що… Ні, це страшна, страшна державна таємниця.

      – Ця кнопка, – сказав я, вдивляючись у далекі вогники на трасі. – Адже вона має бути глибоко в бункері?

      – Так, глибоко в бункері, – вона поклала собі долоню на живіт. – В іншому, в іншому зовсім. На дні таємного ходу. Ви, дурний такий, нічого не зрозуміли.

      – Чому ж? – запитав я байдуже: як ніби мені стало все одно і я снюсь самому собі.

      – Та тому, – сказало дівчисько, – що в наш час кнопці нема чого бути там, під землею. Тому, що її з собою ж можна носити! Ну, зрозуміли? Достатньо подати лише радіосигнал на базу. І тому… тому тато, він… Ну, ви зрозуміли?

      – Ні.

      – Який же ви! – вона взяла мою долоню, приклала її навіщось до свого живота. – Тато, він пояснив мені все. Ви не знаєте ще нашої медицини. Я незаймана, розумієте? Тато добре, тато чудово її заховав, цю кнопку.

      – Він сховав її у свій годинник, – сказав я. – У свій особистий годинник, який він ніколи не знімає. Коли захоче – він зніме задню кришку і натисне кінчиком нігтя цю радіокнопку. І сигнал, він полетить у…

      – О ні, ні! – вона притиснула своїми долонями мою – так, що я відчув тепло і биття її плоті: і гумку навскоси, під джинсовою тканиною. – Тато жахливо, жахливо ревнивий, для нього все закінчено, весь світ закінчений.

      – Якщо що? – запитав я.

      – Якщо я буду чиясь, розумієте? Для нього нехай вибухне світ, якщо я буду належати комусь. О, він божевільний, мій тато. Всі диктатори божевільні.

      – Але він наш Президент, – сказав я.

      – О ні, ви нічого не знаєте. Я стільки пережила. Я втекла, і я…

      Вона, заплакавши, схопила мене за рукав, потягла кудись за ріг, за виступ стіни – і там, у глухому куті, були двері: двері її кімнати. Я впав на ліжко, мало що розуміючи. Вона була сильна дівчина – фіктивна дочка Президента, місцева повія в джинсах і символічній маєчці. Але оскільки вона продовжувала плакати, стягуючи з мене мою денну шкіру, – я не пручався. Я тільки думав, здригаючись від її потужних рухів, яким чином вона вгадала мої думки про кнопочку.

      Як раптом я зрозумів, що залишився беззахисний перед нею. І мені, загалом, було все одно: і я радий був тому, що сталося, так – радий. Навіть краще, що вона втекла з психлікарні – чим більше абсурду, тим краще. Чим менше розумієш життя, тим краще: я це збагнув тієї ж секунди. І я цілував її, як ніби вона була рідна: з якимось відчаєм і поспіхом.

      – Мені буде боляче. Ви перший… – прошепотіла вона: раптом несподівано ласкаво, цілуючи мені очі.

      Моя доля, моє самолюбство – все зникло кудись: я випав в інший вимір. Тільки її тіло – таке живе – билося рибиною в моїх довгих кінцівках. Вона терлася об мене, як треться хвиля об скелі – налітаючи і опадаючи: тільки замість шуму прибою я чув її собаче завивання. А я – я був скелею, був хвилерізом, що розбиває хвилю. Я лише мовчав, а вона говорила. Її радість – це була її жалість: вона скаржилася мені, кожною наступною хвилею.

      Так перевертається, зігрівшись, вода: