Мільйон на трьох. Сергій Радкевич

можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.

      – Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.

      Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:

      – Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.

      – Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?

      Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти:

      – Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон на стрільби. А був у нас у роті один чувак, якого загребли до армії, коли він зліз з полонини щоб піти в магазин хліба купити. Тупий, не впевнений навіть чи він всі букви знав, але читати точно не вмів. Так ось, цей туман на полігоні наставив заряджений автомат на офіцерів і питає: Куди стріляти? Ці ледь не повсикалися поки дурневі на мішень показували. Потім, ясна річ, надавали йому по шапці, але до чого я це все веду?…

      Теперішній солдат зі зброєю у руках не вельми безпечний для суспільства. Щоб десь на вишці охороняти літаки – кулі ще видавали. А от коли у місті між людьми треба було показатися, то ні про які патрони не могли бути й мови. Солдатам для того, щоб грізно виглядали, вручали автомати, але щоб вони чогось не вчудили, то зброю давали незаряджену. Навіть якщо відправляли у банк по гроші. Я особисто, наприклад, їздив з інкасатором три рази коли був салагою. Потім навчився від того діла ухилятися – мало чого може трапитися, а автомат – не заряджений. Краще вже на ніч в караул заступити. Коли вже був «дідом» у мене визрів план, як гарно почистити військову казну, тому я ще два рази з’їздив у банк по гроші. Так що можу запевнити – ніяких патронів у магазинах солдатських автоматів під час супроводу інкасатора немає.

      Лесик слухав приятеля з роззявленим ротом. А коли Гарник зробив паузу, щоб перевести подих, Петро поцікавився:

      – Справді цікаво. – закивав