Час збирати метафори. Михайло Блехман

не заперечили проти моєї ідеї.

      – Істотної різниці немає, – відповів молодший. – Якщо картина написана словами, дописати її фарбами надається глядачеві.

      – І вже від нього залежить, – запально додав я, – чи зуміє він бути достатньою мірою художником, щоб впоратися з цим завданням, інакше художник перетвориться з художника на глядача – власної картини.

      Мені захотілося розвинути цю думку, але тут з кролячої нірки виліз, насторочивши вуха, чи то кролик, чи то заєць.

      – Найогидніша істота, – скривився молодший. – Люди хоча б різноманітні, їх можна писати нескінченно, не повторюючись жодним штрихом, а ці нудотні створення – всі на одне обличчя, – якщо це взагалі можна назвати обличчям.

      – Дуже неестетичний та сірий, – погодився його колега. – У нього геть відсутній прихований план. Вдячний за солідарність, колего, але все ж ваша оцінка надто вже сувора.

      Молодший гидливо поморщився і, намагаючись не дивитися на кролика, щось поспішно накидав на своєму полотні, немов позбавляючись від неприємного відчуття. Старший запитав дбайливо:

      – Невже кролик і справді може справляти таке сильне враження?

      – Дражлива перевага вух над обличчям, – вимовив його колега, не відриваючись від мольберта. – Але, принаймні, він може дати сюжет для невеликої картини. Дуже йому за це вдячний.

      Заєць навіть вухом не повів. Він вийняв з жилетної кишеньки годинник ще не модної конструкції та поспішив з усіх ніг туди, куди, здається, запізнювався.

      – О часи, о звичаї!.. Так поспішати, щоб забути вдягнути піджак, – зітхнув я, замислюючи сюжет власної нової картини й дивуючись з того, наскільки сильно зайці та кролики можуть стимулювати творчу уяву.

      Старший з художників неквапливо промовив, звертаючись до свого молодшого колеги:

      – Як ви сказали? Не повторюючись жодним штрихом?…

      Ми обидва подивилися на нього. Він довго мовчав.

      А день тим часом ставав чи то тривожно, чи то заколисуюче кавовим. Десь у горах, за деревами, що махають стомленими гілками перелітній гусці, починали запалюватися й розгорятися вогники. Гусці було холодно, шкіра покрилася пухирцями, вогні там, внизу, не вабили й не зігрівали, а здавалися їй одним маленьким прощальним вогником на тривожному, неминучому, але бажаному шляху на південь. Над океаном, який виглядає маленьким озером, якщо сидиш на березі біля мольберта і на південь летіти не потрібно…

      Нарешті він поділився з нами тим, що, здавалося, турбувало його:

      – Я б хотів знайти один-єдиний штрих, в якому вмістилися б усі штрихи й мазки…

      – Все штрихи – один штрих? – Задумливо перепитав молодший.

      – Так! Я хотів би написати картину, яка об'єднає всі інші – вже написані і ще навіть не задумані…

      Молодший затягнувся черговою сигаретою і заперечив:

      – Щоб усі решта стали непотрібними? Але тоді нам з вами – і нашому новому приятелеві – довелося б переписати всі свої картини в одну, після чого – зовсім кинути писати. Думаю, останнє так само малоймовірно,