Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

перепочити, та як полежиш, коли бригадир щоранку мало не силоміць на вулицю витягає – треба працювати. І своє господарство теж, велике чи мале, а робота знайдеться. До фельдшера малася б сходити, а він за сім верст у Долгові. Сім верст туди та сім назад. А лікування у нього одне: на ніч ноги в гарячій воді попар і під ватяну ковдру. До ранку, мовляв, пройде. Звільнення, якщо температури немає, не доб’єшся. Коли, мовляв, усім звільнення давати, то хто ж працюватиме?

      Коли матері зовсім кепсько стало і вона почала криком кричати, батько пішов до голови (тоді ще інший був, не Голубєв) коня просити, а той йому каже: «Тобі самому дати не можу, а як буде попутній – будь ласка». Коли попутній трапився, він уже був ні до чого. Цвинтар Красновський був поряд, за городами, і покійницю однесли туди на руках.

      Батько Нюрин пожив ще рік у Красному, а потім, якимось пóбитом отримавши паспорт, подався до міста на заробітки. Працював там різноробочим на будівництві електростанції, далі перейшов до міліції, і односельці, котрі возили продавати колгоспні овочі, багато разів бачили його на ринку – ходив у формі з револьвером, ганяв спекулянтів. Спершу він Нюрі бодай зрідка писав листи, а потім одружився, в нього народилася дитина, став писати дедалі рідше, а згодом і зовсім перестав, тільки час від часу передавав привіти через знайомих.

      Із заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув – через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама. Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Узяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова – це корова. Її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому – скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров’ю наллє, голову опустить і суне на кривдника – побережись!

      А кабан Борко – той узагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов’язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Ви́ходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він