Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

видно. Бралося на ніч.

      Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.

      – Щось холоднувато стало, – сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.

      – Та не так уже й холодно, – заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.

      – Щось руки змерзли, – сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.

      – А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? – запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.

      – Завжди, – сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.

      8

      Був чи то день, чи то вечір, чи то світло, чи то сутінки. Чонкін прокинувся від того, що відчув – хтось викрадає його літака. Він зірвався з ліжка, на якому поруч з ним нікого не було, і вибіг на ґанок. Тут він угледів Самушкіна, який поквапливо впрягав у літака білого коня, схожого на Чалого. «Ти що робиш?» – вигукнув Чонкін, але Самушкін, нічого не відповівши, швидко стрибнув у кабіну і вдарив коня віжками. Кінь підскочив і, чеберяючи ногами, легко полетів над землею, а за ним понад самісінькою землею полетів і літак. На нижньому крилі, звісивши ноги, сиділи ті ж дівчата, які вдень проїжджали повз Чонкіна на возі, серед них сиділа й Нюра, вона махала йому сапкою, щоб він доганяв. Чонкін побіг за літаком, і здавалося, ось-ось наздожене, але літак вислизав від нього, а бігти було дедалі важче, заважали перекинута через плече скатка і гвинтівка, яку він тримав у руці. Він подумав, що гвинтівка йому зовсім не потрібна, бо старшина забув видати набої, і, кинувши гвинтівку, побіг значно швидше. Ось він уже майже наздогнав літака і хотів ухопитися за простягнуту Нюрою сапку, як раптом перед ним постав старшина і грізно запитав: «Ти чому не вітаєшся?» Він на мить завмер перед старшиною, не знаючи, чи відповідати йому, чи й далі гнатися за літаком, а старшина знову закричав: «Ану ж бо пройди мимо стовпа і десять разів привітай його!» Чонкін став квапливо озиратися, аби швидше виконати наказ старшини, доки літак ще не відлетів далеко, але стовпа ніде не було видно.

      «Значить, ти не бачиш цього стовпа! – закричав старшина. – А от я тобі зараз око вийму, тоді ти в мене все побачиш, що треба!» Із цими словами старшина підійшов до нього, вийняв праве око, простягнув уперед, у простір, і цим вийнятим оком Чонкін дійсно побачив перед собою потрісканий стовп, на якому горіла лампочка. Він ще подумав: навіщо вона, цікаво, горить, коли й без неї світла досить? Він узяв у старшини власне око і пішов у напрямку до стовпа, але згадав про літак і озирнувся.

      Літак був тут же, за спиною. Він непорушно завис у повітрі над землею, а кінь безпорадно чеберяв ногами, проте не міг зрушити з місця. «Треба б його підкувати», – подумав він і побачив старшого політрука Ярцева, який вийшов з-за гори і манив його пальцем. Чонкін озирнувся на старшину, щоб спитати в нього дозволу, але старшина вже був зайнятий іншим: він мчав верхи на каптенармусі Трохимовичу по якомусь наїждженому