Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

Його літак чекає, а ти тут будеш статутами з ним займатися. Я тобі по телефону що казав? Негайно покликати Чонкіна і підготувати до відправки.

      – Слухаюсь, товаришу підполковник! – старшина кинувся до дверей.

      – Постривай. Сухий пайок отримали?

      – Трохимович пішов і все нема. Може, з комірником розмовляє?

      – Я ось йому порозмовляю. Тягни його сюди разом із продуктами!

      – Зараз я пошлю днювального, – сказав старшина.

      – Відставити днювального! – сказав Пахомов. – Не днювального, а сам бігом! Постривай! Даю тобі п’ять хвилин. За кожну зайву хвилину – доба арешту. Зрозумів? Бігом!

      Зі старшиною підполковник розмовляв зовсім не так, як годину тому з командиром полку. Але й розмова старшини з Чонкіним мало скидалася на його розмову з підполковником. Щодо Чонкіна, то він таким тоном міг розмовляти хіба що з конем, бо кінь за ранжиром був ще нижчим. А вже нижчого за коня нікого не було.

      Вибігши на вулицю, старшина глянув на свого кишенькового годинника, засік час і рушив, було, кроком, але, озирнувшись і побачивши, що підполковник Пахомов стежить за ним у вікно, побіг.

      Бігти треба було метрів чотириста – в протилежний кінець містечка. На цьому шляху не було жодної споруди, за якою можна було б сховатися і потай від комбата перепочити, і старшина Пєсков почувався, ніби на пристріляній місцевості. Йому було двадцять п’ять літ, але за два роки надстрокової служби він бігав лише один раз і то по тривозі, коли ухилитися від бігу не було ніякої змоги. Старшина відвик бігати, і це давалося взнаки, та й спека, слід відзначити, стояла чимала.

      На продуктовому складі було, як завжди, напівтемно і прохолодно. Рідкі сонячні промені, пробиваючись крізь діри в стіні й у стелі, пронизували приміщення, вириваючи з напівтемряви якісь ящики, діжки, мішки і яловичі туші, підвішені до перекладини поперек складу. Біля напівпрочинених дверей сидів комірник Дудник і, підперши підборіддя рукою, дрімав, розімлівши од спеки. Досить йому було заснути, як підборіддя зісковзувало зі спітнілої долоні. Дудник стукався підборіддям об стіл, розплющував очі, дивився на стіл підозріло і вороже, але, не маючи сил встояти перед спокусою, знову підпирав рукою підборіддя.

      Висолопивши язика, влетів до складу старшина Пєсков. Він присів поруч із Дудником на ящик з-під крупів і запитав:

      – Ти Трохимовича не бачив?

      Дудник знову гепнувся об стіл і осоловіло поглянув на Пєскова.

      – Га?

      Старшина з повагою поглянув на підборіддя Дудника, яке витримує такі удари.

      – Зуби цілі? – запитав він.

      – Зуби то нічого, – сказав Дудник, струснувши головою і позіхаючи. – Я ось боюся – стіл доведеться в ремонт віддавати. Кого ти питався?

      – Трохимович тут був?

      – А-а, Трохимович. Трохимович був, – сказав Дудник, заплющуючи очі і знову підставляючи руку під підборіддя.

      – Ти зажди спати, – старшина потермосив його за плече. – Куди він пішов?

      Не розплющуючи очей, Дудник махнув вільною рукою в напрямку