Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

у штаб.

      – Слухаю, капітан Завгородній, – мляво, спроквола сказав він у трубку.

      Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.

      Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:

      – Дозвольте ввійти, товаришу майор?

      – Не дозволяю, – тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.

      Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.

      – Дозвольте доповісти, товаришу майор?

      – Не дозволяю, – майор підвів голову від паперів. – Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.

      – Пішов ти… – впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.

      По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби молодший за званням грубив старшому. Тому він удав, що не зрозумів капітана, і вів своє:

      – Коли вам нема за що купити крем у військторзі, я вам можу подарувати баночку.

      – Дякую, товаришу майор, – ввічливо сказав Завгородній. – Дозвольте доповісти: в лейтенанта Мелешка відмовив двигун, і він змушений був сісти.

      – Куди сісти? – не зрозумів начальник.

      – На землю.

      – Облиште жарти. Я вас запитую, де саме приземлився Мелешко.

      – Біля села Красне.

      – Що ж робити? – він розгублено подивився на Завгороднього.

      Той стенув плечима.

      – Ви начальник, вам видніше. На мою думку, треба доповісти командирові полку.

      Начальник штабу і раніше не відзначався великою сміливістю по відношенню до вищих командирів, а тепер, через глухоту, боявся їх ще більше, пам’ятаючи, що його будь-коли можуть звільнити в запас.

      – Командир зараз зайнятий, – сказав він, – керує польотами.

      – Вимушена посадка – льотна подія, – нагадав Завгородній. – Командир мусить знати.

      – Отже, ви гадаєте, зручно відривати командира для цієї справи?

      Завгородній змовчав.

      – А може, Мелешко сам якось справиться з цим?

      Завгородній поглянув на нього зі співчуттям. Начштабу перевівся сюди з піхоти і мало розумівся на льотній справі.

      – Дозвольте відлучитися з частини, товаришу майор. Я сам доповім командиру.

      – От і гаразд, – зрадів майор. – Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній.