Діти капітана Ґранта. Жуль Верн

з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.

      Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.

      Майор Макнабс на те й бровою не повів.

      – Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.

      Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.

      – Де стюард цього судна? – спитав його незнайомець.

      – Це я, сер, та я не маю честі…

      – Перед вами пасажир із шостої каюти, – перебив його дивакуватий пан.

      – Із шостої каюти? – розгублено повторив Олбінет.

      – Авжеж. Як вас звуть?

      – Олбінет.

      – Чудово, друже Олбінете, – промовив пасажир із шостої каюти. – Я прошу вас подбати про мій сніданок. Я, щоб ви знали, просто помираю з голоду – вже тридцять шість годин як я нічого не їв. Власне кажучи, ці тридцять шість годин я проспав, що цілком нормально для людини, яка, не зупиняючись, примчала з Парижа до Ґлазґо. Коли снідають на борту цього судна?

      – О дев’ятій, – механічно відповів Олбінет.

      Незнайомець спробував було поглянути на годинника, але зміг знайти його тільки в дев’ятій кишені, безуспішно перевіривши попередньо вісім із них.

      – От лихо, зараз ще й восьмої немає! – розчаровано вигукнув він. – От що, Олбінете, принесіть мені тарілку бісквітів та склянку шеррі, щоб я не помер від виснаження.

      Олбінет остовпіло стояв, чудуючись дивній поведінці балакучого пасажира.

      – Де ж наш капітан? Він що, досі спить? А його помічник? – сипав запитаннями незнайомець, роззираючись навсібіч.

      У цю хвилину на трапі нарешті з’явився Джон Манґлс.

      – Капітан перед вами, – сказав Олбінет.

      – Дуже, дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Я просто щасливий познайомитися з вами, капітане Бертон!

      Настала черга дивуватися капітану Джонові Манґлсу. І не тільки тому, що його назвали чужим ім’ям, а й дивній появі на борту судна нового пасажира.

      – Дозвольте потиснути вашу мужню руку! Мені здалося це нетактовним у момент відплиття, коли навколо було стільки метушні. Але сьогодні…

      Джон Манґлс мовчки подивився на стюарда, потім на незнайомця.

      – …Але сьогодні, дорогий капітане, – вів своєї дивак, – ми з вами вже майже друзі, так? Чи задоволені ви зі своєї «Шотландії»?

      – Даруйте, про яку «Шотландію» ви весь час торочите? – промовив нарешті Джон Манґлс.

      – Як?! Про чудове судно «Шотландія», на якому ми з вами маємо щастя зараз перебувати. Скажу вам, я багато втішних відгуків чув про «Шотландію» і про її чудового командира, капітана Бертона! Ви випадком не родич легендарного африканського мандрівника Бертона? Ця надзвичайно відважна людина…

      – Сер,