Діти капітана Ґранта. Жуль Верн

географ.

      – Ви сказали, що піднялися на борт цього судна тридцять шість годин тому?

      – Так, сер, позавчора, о восьмій вечора. Зійшовши з потяга, я сів до екіпажа й подався просто на «Шотландію», на якій ще з Парижа телеграфом замовив для себе каюту номер шість. На той час уже смеркло, і на судні мене ніхто не зустрів. А я був такий натомлений з далекої дороги, що відразу ж ліг спати. І проспав, мов той бабак, аж тридцять шість годин!

      Тепер усі зрозуміли, як учений опинився на борту яхти. Француз просто переплутав судна й помилково сів на «Дункан». Але що зараз скаже цей дивакуватий географ, коли дізнається назву і маршрут судна, на яке потрапив?

      – Отже, мосьє Паганель, як я зрозумів, за відправний пункт вашої подорожі суходолом ви обрали саме Калькутту? – спитав лорд Гленарван.

      – Еге ж, сер, саме так. Я все життя мріяв побачити Індію, і нарешті моя заповітна мрія скоро здійсниться!

      – То ви, певне, засмутилися б, потрапивши до якоїсь іншої країни?

      – Звісно, сер, надзвичайно! Адже я маю при собі рекомендаційні листи до генерал-губернатора Індії, а ще доручення Географічного товариства, яке неодмінно мушу виконати. Я хочу втілити в життя те, що не зміг 1846 року зробити місіонер Крік, – тобто обстежити русло річки Яру-Дзангбо-Чу, яка протікає через увесь Тибет, огинаючи Гімалаї з півночі, та з’ясувати, чи впадає ця річка в Брахмапутру. Це, безперечно, найважливіше географічне дослідження, і той, хто зможе його здійснити, здобуде собі безсмертні лаври…

      – Мосьє Паганель, – мовив лорд Гленарван, вислухавши його полум’яну промову. – Немає жодних сумнівів у тому, що ви запланували видатну наукову подорож, але… Не хотів би вас засмучувати, та на деякий час вам доведеться відмовитися від насолоди побачити казкову Індію.

      – Відмовитися?! На Бога, з якої причини я мушу відмовлятися?

      – Ну, хоча б через те, що зараз ви пливете в напрямі, протилежному півострову Індостан.

      – Що таке? Де капітан Бертон?!

      – Я не капітан Бертон, – миттю відгукнувся Джон Манґлс. – І наше судно – не «Шотландія»!

      Здавалося, ученому перепинило мову. Якусь мить приголомшений Жак Паганель розпачливо дивився то на лорда Гленарвана, то на леді Елен і Мері Ґрант, погляди яких виразно свідчили про щире співчуття, далі на Джона Манґлса та на майора, незворушного й усміхненого, як завше. Далі, знизавши плечима, він вигукнув:

      – Що за дурний розіграш!

      Тієї-таки миті його погляд зупинився на колесі штурвала, де мідно виблискував напис: «ДУНКАН. ҐЛАЗҐО».

      – «Дункан!» – скрикнув у відчаї Паганель, а далі збіг по трапу й мерщій побіг до своєї каюти.

      Тільки-но вчений покинув палубу, як усі присутні, крім майора, зареготали; навіть вахтові матроси – й ті не змогли стримати сміх. Справді, сісти замість потяга, що прямує до Едінбурга, на потяг у Дамбартон це одне, а переплутати судна й вирушити до Чилі, намагаючись потрапити до Індії, – це щось нечуване, найвища міра неуважності!

      – Не дивно, адже Жак Паганель відомий учасник