Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

князем київським і верховним сюзереном став Ізяслав. Поділ на уділи між нащадками Ярослава відбувся на основі «колективного сюзеренітету» – вся держава належала роду Рюриковичів (Толочко, 1992, 35). Але конкретний князівський уділ не передавався до загального володіння. Тому часто новий володар здобував його шляхом військового протистояння з родичами. Для цього, окрім власних військових формувань, часто використовувалися й кочові контингенти, зокрема половці, які з 60-х років XI ст. стають основним суперником слов’ян на півдні країни. Спочатку їхня перевага мала відображення і в самостійних успішних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом ідея активних атакувальних походів углиб степу – на ворожі кочів’я – призвела до того, що об’єднані війська русів у 1103–1111 рр. провели низку вдалих операцій. Такі акції практикувалися в цьому стратегічному напрямі та надалі.

      На західних кордонах іноді теж виникали конфлікти із сусідами, а всередині давньоруської території інколи ще проявлялися сепаратиські тенденції, котрі придушувалися центром. Не вирішили до кінця болючу проблему територіального устрою й князівські з’їзди, на яких розглядалися важливі загальнодержавні справи. Після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об’єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв’язку з розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва (див. вкладку).

      Та процеси стабілізації зовнішніх кордонів на етапі ранньофеодальної монархії були настільки глибокими, що вони збереглися і в часи існування удільних князівств ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 4). Про це йтиметься і далі, а зараз перейдемо до конкретного територіального розгляду поняття «Руської землі» у його широкому значенні, використовуючи інформацію літописів.

      У недатованих частинах літописних списків бачимо перші згадки про Русь, розселення на цих землях представників різних літописних племен, деякі географічні та історичні деталі. В цьому відношенні всі південноруські літописи за своїм змістом загалом перегукуються: куди з Русі течуть Дніпро і Волга, на яких річках і територіях осіли окремі племена. А в Першому новгородському літописі молодшого ізводу в недатованій частині акцент робиться на мудрість та щедрість перших князів, а також на те, що спочатку була Новгородська волость, а потім уже Київська.

      Можна виділити події між 852 і 898 рр., коли «нача ся прозывати Руская земля»; варяги «срубиша город Ладогу», де сів сам Рюрик, його брат Синєус – в Білоозері, а ще один із братів, Трувор, – в Ізборську «и о тііхь Варяг, прозвася Руская земля». В Радзивіллівському літописі до Руської землі додається ще й Новгород. Південним літописним зводам не суперечить із цього приводу й коротка інформація в Новгородському першому літописі. Але на цьому свідчення про початкову Русь на півночі й закінчуються.

      Рис. 4. Удільні князівства ХІІ–ХІІІ ст.

      882 р.,