Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

до Візантії, де в столиці цієї держави приймає хрещення.

      У часи князювання Святослава політика військової сили з боку Києва виходить на новий рівень. Під час проведення походів за межі країни цей славнозвісний воїн вирішував і деякі внутрішні проблеми. Його військова діяльність була зорієнтована у двох напрямах: волзько-каспійському (переважно проти хозарів) та константинопольському (проти імперії). Спочатку в 964–966 рр. він здійснює похід на в’ятичів і далі на Волгу – на столицю Хозарського каганату місто Ітіль. У 965 р. розбиває військо цього державного утворення. Далі шлях русів пройшов через землі Північного Кавказу та Кубані. Унаслідок такого рейду були підкорені яси й касоги, а київські війська зупинилися на Таманському півострові, що тоді уже став давньоруською Тмутараканню. Дорогою додому було взято місто Саркел, що стало, як і Корчів у Криму, форпостом Русі в південно-східному напрямку. На другому із вищезазначених стратегічних напрямів (візантійському) спочатку успіх теж був на боці війська київського князя. Внаслідок двох балканських компаній 968–969 рр. руси майже дійшли до Константинополя, а значні території на Балканах перейшли під протекторат східнослов’янської держави. Щоправда, це тривало недовго – довелося відступати. Плани перенести центр Київської Русі на Дунай, а столицею зробити місто Переяславець на цій річці, не були реалізовані. Повертаючись додому, Святослав 972 р. загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах.

      Рис. 3. Маршрут полюддя (за Б. О. Рыбаковым)

      З усього вищесказаного випливає, що в третій чверті X ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше у своїй історії. Проте ціла низка об’єктивних і суб’єктивних причин не дозволила закріпити ці здобутки (див. вкладку).

      Після деяких династичних чвар, пов’язаних із боротьбою за київський престол, логічне завершення політика східнослов’янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи Володимира, який 980 р. ствердився на київському столі. Наприкінці X ст. у цілому завершився процес формування Київської держави.

      Викристалізації кордонів передувала низка подій, які проводила центральна влада. У 982–993 рр. були здійснені походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, радимичів та сіверян. Серед акцій, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації, важливе значення мала адміністративна реформа, внаслідок якої місцеві князі були замінені синами великого князя київського для управління окремими регіонами. Вишеслава було посаджено у Новгороді, Ізяслава – у Полоцьку, Святополка – в Турові, Ярослава – в Ростові. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Гліб сів у Муромі, Святослав у Древлянській землі, Володимир у Володимирі-Волинському, а Мстислав – у Тмутаракані. Цією акцією здебільшого було покінчено з автономізмом окремих земель і створено передумови для територіальної цілісності країни. У сфері зовнішньої політики