Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.

      Кордони

      Олександр Моця, Олена Черненко

      Для розв’язання територіальної проблеми Русі існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується майже щороку).

      Розгляд меж Русі як історично-географічної території варто розпочати зі встановлення її південних рубежів, оскільки Володимир Святославович, посадивши своїх синів у різних опорних пунктах Київської держави, зазначав: «сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».

      Найпівденнішою оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої й розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х – ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Відповідно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно з висловом автора «Слова о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми».

      Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Ю. Моргунов, який і виклав їхні результати в численних публікаціях (Моргунов, 1996; 2003). Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цієї частини розділу.

      У Посульському мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше як 60 археологічних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана річка доволі часто зустрічається на сторінках літописних джерел як стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було сконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідник виділив три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географічних умов.

      Рівнинна північна ланка, що охоплювала верхів’я Сули, а також її праві притоки рр. Терн і Ромен, була перехрестям суходільних та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідністю контактів Засейменської лісової зони з Посульським лісостепом. У широтному напрямку між залісеними верхів’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре відомий шлях із північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. У «Слові о полку Ігоревім» ця дорога має назву «Полю ворота». Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто поділу течії річки на два відгалуження, що впадають у різні басейни) з’єднували Сулу із системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен належали до східних меж чернігівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до Вирської волості, що оточувала вузький степовий перехід «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця XI ст.