Пітер Пен. Джеймс Барри

думала, що тобі ковтати їх було легко, татку.

      – Не в цьому річ, – пояснив чоловік. – Справа в тому, що у моїй склянці більше, ніж у ложці Майкла. – Його гордовите серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я міг би випити одним духом, але так не годиться.

      – Тату, я чекаю, – холодно нагадав Майкл.

      – Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.

      – Татку, ти що, боягуз?

      – Ти сам боягуз.

      – Я нічого не боюся.

      – І я нічого не боюся.

      – Тоді пий.

      – Сам пий.

      Венді спала на гадку чудова ідея:

      – Чому б вам не зробити це одночасно?

      – Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?

      Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.

      Тут почулося волання обуреного Майкла.

      – Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.

      – Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.

      Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка так, ніби вони зовсім не поважали його.

      – Дивіться сюди, – сказав він благально, щойно Нена вийшла у ванну кімнату. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона вип’є їх, вважаючи, що це молоко!

      Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.

      – Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.

      – Нена – гарна собачка, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.

      Нена махнула хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику сльозу, при вигляді якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася у своїй буді.

      Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.

      У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала миску.

      – О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!

      – Це був лише жарт, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.

      Венді й далі гладила Нену.

      – Ну, звісно! – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене обнімати – навіщо, навіщо, навіщо?

      – Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.

      У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».

      – Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій кімнаті більше ні на мить.

      Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.

      – У двір, у двір! – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.

      – Джордже, Джордже, – прошепотіла