Самсон і Надія. Андрей Курков

ніж героя. А запах буржуазного одеколону ця дівчина могла сприйняти як його слабкість чи, що навіть гірше, як протест проти запахів нового життя. Змивши одеколон мильною водою, Самсон витерся холодним, пропахлим вогкістю рушником.

      Повітря на кухні у вдови виявилося цього вечора ще більш насиченим, ніж звичайно. Поруч на керогазі кипіла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплі. На круглому столі, накритому білою лляною скатертиною, красувалися три різні тарілки з одного сервізу: десертна, закусочна та обідня, біля кожної лежало по грубуватій, пролетарського вигляду виделці. У центрі на однаковій відстані від усіх тарілок стояла порцелянова курка-масельничка.

      – Надії ще немає, але вона обіцяла! – повідомила вдова, посадивши гостя за стіл.

      «Красиве ім’я», – подумав Самсон.

      – Ти вибач, я їх до тебе вести не хотіла, зазвичай вилають і йдуть собі! А тут: ні, ми повинні самі перевірити! Я їм кажу: ми ж із вами той, одного поля ягода! Ви що, мені не вірите! А вони все одно!..

      – Та нічого, нічого! – спробував заспокоїти її Самсон.

      – І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть ті, кому не можна відмовити, а ти вже все повіддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!

      Гучний стукіт відвернув увагу вдови та надав її рухам легкості. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули двері.

      – Ой, Надійка! Чудово, що прийшла! Проходь!

      У кухню під стукіт дерев’яних черевичків по дерев’яній-таки підлозі увійшла дівчина надмірно атлетичної зовнішності – висока, круглолиця, в тілі, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгій, нижче колін, строгій спідниці.

      Перед тим, як сісти на запропонований вдовою стілець, вона розстебнула ґудзики кожушка і стала схожа на квітку – під кожушком, який різко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута під саму шию. Надія розв’язала на голові сіру оренбурзьку хустку, розстебнула верхній ґудзик блузки й тільки потім сіла, приязно подивившись на всміхненого Самсона.

      – Надя, – простягнула вона йому над столом руку.

      – Самсон, – відрекомендувався хлопець, відчувши її міцне рукостискання і подивившись їй у зелені очі привітно й трохи жалібно.

      – У вас так смачно пахне, – обернулася дівчина на господиню, що стояла над керогазом.

      – Зараз, Надійко, зараз усе буде готово! Давай тарілку!

      Три грубо очищені картоплини, над якими здіймалася пара, опустилися на обідню тарілку Наді. Три інші потрапили на закусочну тарілку Самсона. Собі – на десертну – вдова поклала дві. Потім, уже сівши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку і з гордістю обвела поглядом гостей. Там лежав порізаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.

      – Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надія.

      – Це не салат, це листя герані! Для краси, – голос вдови