Самсон і Надія. Андрей Курков

Самсон піднявся до себе. Не розуваючись і не знімаючи гімназичного пальта, пройшовся по квартирі, у якій дійсно тепер було і холодно, і самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полінами біля лівої грубки, важко зітхнув. Треба спускатися в підвал по дрова – від трьох полін тільки чавунні дверцята грубки нагріються, а щоб сама кахляна її стінка теплою стала, полін десять треба!

      Зупинився погляд його на бляшанці з-під монпансьє, всередині якої коробочка з-під пудри від мишачих зубів сховалася. Взяв, відніс назад у батьківський кабінет. У шухляду столу опустив. Немає ще таких мишей, які могли б бляшанку прогризти!

      Поміняв гімназичне пальто на стару ватяну батьківську куртку й вирушив до підвалу по дрова.

      5

      У двері грубо постукали, коли вже чимдуж тріщали березові поліна у грубці, у тій, що і вітальню гріла, і спальню його. А після грубого стукоту відразу другий, чемний і запитливий стукіт у двері почувся.

      На порозі Самсон побачив двох червоноармійців різного зросту, але приблизно одного віку в пом’ятих, ніби більшого, ніж треба, розміру шинелях. Поруч збоку – вдова двірника. Зрозумів він, що перший грубий стукіт по дверях від них був, а другий, чемний, – від неї. Мабуть, показала, як по-міському в двері стукати треба.

      – Це інші, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармійців, які витріщилися на нього водночас і вороже, і зніяковіло. – Я їм сказала, що у вас швейної машинки немає, а вони не вірять! Покажіть їм!

      – А нащо вам машинка? – здивувався Самсон і про всяк випадок на їхні руки, що з широких рукавів шинелі визирають, подивився. Пальці в обох були селянські, не тонкі, як у музикантів або у кравців.

      – А нам наказано, – відповів на це той, що вищий, намагаючись своєму голосу грубості надати. Був він, може, одного віку з Самсоном.

      – Заходьте, дивіться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома ніхто не шив!

      Зайшли червоноармійці в коридор, у вітальню, озираючись на всі боки з побоюванням.

      – А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батьківського кабінету.

      І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.

      – А навіщо всю стіну цими обвішали? – обернувся він до Самсона.

      – Для краси, – просто так відповів той. – Батько рахувати любив…

      – А сам він де?

      – Убили недавно.

      – На вулиці?

      – На вулиці, – підтвердив Самсон. І зрозумів, що тепер обидва червоноармійці на його перебинтовану голову втупилися.

      – А тебе шо, поранило? – запитав короткий.

      Самсон мовчки кивнув.

      – Ось тут тепло, дивись! – відволік його довший, долоню на кахляну стінку грубки поклавши.

      – Ну чого грієтеся! – закричала на них з коридору біля входу до вітальні вдова двірника. – Швейної машинки немає, побачили? Ось і йдіть!

      – Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтівку. – Я ось щас влуплю тобі проміж очей, тоді подивимося!

      В очах вдови промайнуло побоювання – це