Самсон і Надія. Андрей Курков

униз.

      – А труна стане?

      – Якщо убгати, то стане! – відповіли йому. – Може, трохи стиснеться!

      Праворуч визирало потемніле ребро труни мами, похованої тут п’ять років тому. Вона пішла слідом за сестричкою Вірочкою, заразившись від неї хворобою легенів. Ось тепер і тато ляже поряд третім, не залишивши йому, Самсонові, місця в сімейній могилі.

      Він глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гілками. З вирізаним написом «Колечко Віруся, Колечко Зінаїда Федорівна. Спочивайте з миром. Від батька, мами й брата».

      Напис збентежив Самсона.

      Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.

      Дядьки лопатами підтесати буру землю в тісному місці, і верхня частина труни опустилася на кілька вершків униз.

      – Далі зараз не піде, – похитав головою дядько. – Але потім воно осяде! Воно завжди так! Завжди осідає!

      Самсон кивнув. І відчув, як сповзає пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над відрубаним вухом, розв’язав, підтягнув і пов’язав кінчики заново.

      – Болить? – співчутливо запитав один із дядьків.

      – Ні, – відповів Самсон. – Тільки ниє.

      – Воно завжди так! – сказав дядько і з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потім дістав із кишені ватяної куртки пом’яту картату кепку і покрив нею голову.

      Отримавши розрахунок, дядьки пішли до підводи. Самсон залишився сам. І тут із-за хмар визирнуло сонце, і під його променями немов притихло все на кладовищі. Ворони замовкли. І з боку урвища ніхто не шумів і не плакав. Усе причаїлось і затримало подих. Усе, крім прохолодного березневого вітру.

      Бурі плями землі на старому зашкарублому снігу навколо свіжої могили здалися Самсону плямами крові.

      Добротне, але брудне батьківське пальто, відмивши комір й утеплені ватином плечі, він повісив у лівій половині шафи, у правій висів одяг мами та її улюблений кожушок із сірої лисиці.

      Зайшов до кабінету батька. У цю маленьку, але затишну кімнатку з одним вікном, що виходить на вулицю, він заглядав рідко. Письмовий стіл батько тримав у німецькому порядку. По праву руку на краю стільниці лежав абакус[1], подарований господарем торгової фірми, де батько працював рахівником до самого її закриття рік тому. Боковинки горіхової рами абакуса були інкрустовані вставками зі слонової кістки. Самі лічильні кісточки теж були благородними, з кісток «морського звіра», як полюбляв казати батько.

      По ліву руку на столі зазвичай лежали картонні теки на зав’язках із документами. Але коли торгова фірма закрилася, ці теки перекочували на підлогу. Викидати їх батько не поспішав, говорив, що життя неможливе без повітря, води й торгівлі, а тому думав, що й торгова фірма може знову відкритись, як тільки «незадоволені стануть задоволеними».

      На стіні ліворуч і на стіні праворуч висіло на вбитих цвяхах іще три десятки рахівниць – ціла колекція. Раніше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли він залишився в квартирі сам і зміг

1

Абакус – рахівниця.