Самсон і Надія. Андрей Курков

уявлялася йому тендітною, тонкою, легкою. Після зустрічі, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В її спортивній тілистості й навіть у тому, як на ній насилу застібався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовірна, майже акробатична стійкість до повсякденного життя, що втратило цю стійкість, та до його викликів і проблем.

      «Як же тепер я їй кімнату дам, якщо до мене червоноармійці вселилися? – замислився Самсон не без гіркоти. – Може, переведуть їх куди незабаром? Не може ж армія по квартирах громадян жити!»

      Сашко Бабукін зустрів його з підозрою, але до квартири впустив. Звичайно, після двох революцій 1917-го і після кривавого 1918-го кожен чоловік, який зустрічав знайомого, навіть друга, якого останні два роки не бачив, не без страшних передчуттів розпитував, що той робив у цей час смути й крові.

      – Ти ж усе там живеш? На Жилянській? – запитав Бабукін обережно, поправляючи опущені вниз тонкі кінчики вусів, відрощених якось по-особливому, не так, як він їх раніше носив. Раніше вони тонкими гострими китицями обабіч носа трохи вгору дивилися.

      – Так, там же, – Самсон присів на запропонований стілець біля шахового столика. – Тільки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вірочкою від легеневої інфекції померли.

      – Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукін і пожував товсті губи.

      Сам він зберіг дебелість тіла, незважаючи на продовольчі кризи, які з дивовижною регулярністю змінювали одна одну назвами, але не змістом. Хлібна криза була змінена молочною й масляною, та була змінена м’ясною, м’ясна – круп’яною і знову хлібною.

      – А до тебе на постій нікого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкій вітальні Самсон, зупинивши свою увагу на високому підлоговому годиннику, час на якому не міг відповідати дійсному.

      – Ні, Радомицький уберіг від цього. Видав охоронну грамоту, що звільняє від реквізицій, мобілізацій тощо!

      Самсон, почувши прізвище ще одного з колишніх товаришів, підвів голову, з цікавістю у вічі Сашкові Бабукіну подивився, ніби прохаючи про продовження.

      – Він же тепер начальник на залізниці! – додав господар квартири. – А залізничники, вони від усього поганого звільнені!

      – Так ти тепер залізничник?

      – Я – ні, що ти! Я на електростанції.

      Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, єдину, що світила з чотириріжкової люстри.

      – Он як! – здивувався він. – Пощастило тобі! І освіта стала в нагоді!

      – Де там пощастило! – відмахнувся рукою Бабукін. – Ось ти платиш за світло?

      – Ні, – відповів Самсон. – Так рахунків же не надсилають!

      – Ніхто з громадян за світло не платить! Тільки місто за трамвай доплачує і з паливом допомагає! А палива вже майже немає! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще дві баржі з дровами на Дніпрі залишились, а потім що? Мости дерев’яні розбирати?

      – Атож, – гість співчутливо закивав. – Я ж і сам бачу, світло тільки ввечері, та й то не завжди, вода – вранці й увечері, та й не щодня!.. Я про інше хотів