Самсон і Надія. Андрей Курков

чого я? Я не заряджав! – відповів Федір, теж піднімаючись із підлоги.

      Самсон їх уже не слухав, він намагався зрозуміти, як вони на ніч у цьому кабінеті розмістяться, де тільки канапа й стоїть.

      – Може, вам краще у вітальні спати? – запитав він.

      – Велика дуже! – відповів Федір, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!

      – Яку оборону? – не зрозумів Самсон.

      – Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручніше.

      – А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтівки в коридорі?

      Не помітивши в питанні іронії, червоноармійці перезирнулися.

      – Нє, на ніч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тільки нам тут матрац треба й теплі покривала.

      Знайшов їм у комірчині Самсон два вузькі матраци, зі скрині постільну білизну витягнув. Навіть одну велику подушку дістав, що сильно пахла сапокарболем[2].

      Вийшла на підлозі кабінету лежанка, при якій, звичайно, головами вони в письмовий стіл упирались, а ногами – в канапу.

      – Ну йдіть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на підлогу постіль розкладено було.

      Самсон і пішов. Підтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батьківського кабінету. Потім спати ліг.

      Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вітер за вікном. Але коли вітер стих, поплив повільно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилі його теплі щоками відчув, як раптом десь поруч шепіт пролунав:

      – Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.

      – Я ж і так скраю, куди ще? – прошепотів у відповідь другий червоноармієць.

      – Матрац же сирий, його б на грубці спершу пропарити!

      – Так у них тут грубки нікудишні, простінкові, тільки повітря гріти!

      – Це точно! І то не гріють! Та він просто дрова на нас шкодує!

      Виразність почутого насторожила Самсона, і він розплющив очі. Перевірив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.

      – Може, убити його? – прошепотів Федір. – Непотрібна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!

      – Спи, Федю, – відповів другий. – Тобі б тільки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди підеш? На дорогу?

      – Та чого звик? Не звик я! Усе одно болісно вбитих бачити!

      – А комісар що сказав учора? Не пам’ятаєш? Ніяких випадково вбитих!

      Самсон поправив пов’язку, обережно сів на ліжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозуміло, що це його ж відрізане вухо, яке там, у шухляді письмового столу в батьківському кабінеті лежить, його про небезпеку попереджає. Інакше як би він цей шепіт почув?

      «Тікати?» – подумав він і відразу заперечливо головою хитнув. Нíкуди було тікати. Можна було б до вдови спуститись, у неї до ранку посидіти. Вона пустить. Але потім що? Таж це його дім, його квартира! Чому він мусить тікати? Може, взяти гвинтівку і знищити їх? Тільки як перевірити, що в ній, у тій, що не впала і не вистрілила, патрон є? І якщо є один патрон, а цих двоє, то другий потім його самого вб’є. Вони

2

Сапокарболь – засіб від молі.