Людина. Ольга Кобылянская

всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.

      – І я хотів би, щоби се не було правдою… – відповів радник насмішливо. – Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! – пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.

      Жінка сіла та лиш закрила лице руками…

      – З наймолодших літ мала вона завсіди свій розум! – лютував він дальше. – Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

      – Сього вона не вчинить, Епамінондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!

      – За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… – і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що вступає дуже неохотно, однак, побачивши радника й зламану матір, в одну мить усе зрозуміла й приступила ближче.

      – Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а повернувши, не хотіла б я нікого будити.

      Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.

      – Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов з коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.

      – Справді так, тату; і я мушу.

      – Чого?

      – Маю там діло, – відповіла неохотно.

      – Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22]? Бережись! Все має свої границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!

      Молода дівчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…

      – Сe ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, – говорила поспішно. – Більше у мене, тату, нема ніякої тайни…

      Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.

      – Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже, ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! – кричав він дрижачим з лютості голосом. – Як довго ще у мене стане терпеливості!

      – Що хочете тим сказати, тату? –

22

Побачення (фр.).