Людина. Ольга Кобылянская

коли мовила, що стану твоєю.

      – Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?

      – Бачиш, Стефане, – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

      – Вони, може, будуть тобі яку partie brillant[11] надставляти, а не що б ти хотіла! О Олено, і залізо ломиться!

      – Так ти не віриш мені, Стефане?

      – Вірю.

      – Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

      – Бо ти також людина…

      Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.

      – Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би в моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.

      – Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!

      – Успокійся, любчику! – прошепотіла вона лагідно. – Вір в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.

      – Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі…

      – Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми уже із сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

      – Ні.

      І обоє замовкли.

      – Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

      – Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.

      – Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – Її голос краяв його серце.

      – І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.

      – Я буду берегтись, – відказала вона лагідно й слухняно. – Я і тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!

      – Що, любко?

      Вони станули і споглянули на себе. Обоє були бліді.

      – Ми вже дома.

      – Навіть і не завважив, – відповів він придавленим голосом.

      – І мені не здавалось, що так близько…

      З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.

      – Бувай здоров, Стефане! – і, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушенні. – Чуєш? Пам’ятай!

      – Олено!

      Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а

11

Блискучу партію (фр.).