Людина. Ольга Кобылянская

Се була сила глибока, могуча, піднімаюча, сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони, і звичаї, і час із трудом збудували…

      Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до божевільності. Музика пірвала тепер і молоду дівчину в свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною… О Боже, спокійною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу ніч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство! Хто його не знає!..

      Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла і лише рука закривала очі…

      Пізніше, коли вже стара дама перестала грати й увійшла з світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутністю; то було вже її звичаєм приходити незамітно й несподівано, а часто вже по якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерті Лієвича стала вона такою непосидючою…

      – Ще йде дощ надворі, Маргарето, – мовила Олена між іншим і притисла чоло до шиби. При тім вдивлялась у нічну темряву, начеб хотіла там конче щось добачити. Замість того бив дощ голосно о вікна, а поза углом хати свистів та вив вітер, немов хотів на силу зірвати стару хатину. Лише старі смереки шуміли перед нею успокоююче й горнулись охотно за вітром.

      – Невже ж ти знов хотіла б відходити? – питала вдовиця з тривогою, а заразом любо. – І то в таку непогоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.

      – Ні, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали, а далі хотіла ще дещо оповісти, дещо написати…

      – Лист?

      – Лист.

      Тут і розповіла вона старій жінці усе, що пережила в останнім часі, від сцени з доктором аж до бурливої розмови з батьком.

      – І що ж задумуєш чинити, Олено? В неділю з’явиться напевно. Дожидав, як мені здається, лише приїзду своєї матері, котру хоче тепер взяти до себе.

      – Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір щодо мене; заким, однак, рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись: а то, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити «душу» його дому, не любила його ніколи. Що коли б хотіла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, одній незабезпеченій сестрі і собі придбати якесь пристановище. Не єсть се ніяким услів’ям, під котрим вона рішилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди і понижаючої хвилі, а заразом хоче й очиститись від закиду, будто вона слабує на гордоту й химери. За нього не вийде. Не могла б сього ніколи вчинити; попросту вона не може зобов’язуватись до доживотної брехні…

      – Се у тебе, Олено, дійсно не…

      – Жарт? Ні, Маргарето, правда.

      Вдовиця мовчала хвилинку.

      – Кожний має свої погляди на такі речі, – обізвалась