Людина. Ольга Кобылянская

сама вже діти і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи учителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!

      – Чи ж я тому винна, пане доктор?

      – Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!

      – Він мій батько, а я його донька…

      Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.

      – Ради Бога! – скликнув. – Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!

      Її очі замиготіли.

      – Тут і дійшли ми до мети… – сказала вона з зимним усміхом, під час коли з її лиця неначеб зникла й остання крапелька крові. – Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане доктор, ніколи! – сказала врочисто. – Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво, відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. – Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дійсно одна з тих «розважних, критичних умів», котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую і не маю милосердя ні над собою…

      – Ні над вашим батьком?

      – Так, пане доктор.

      – З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, – говорив він згірдливо, – ви справді не спосібні до самопожертвування!

      – Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити заміж за К-го, зі сторони моїх… також самолюбство…

      – Ви софістка!

      – А ви лихий оборонець правди, пане доктор…

      – Гірко будете ви колись сього жалувати! – кликнув він. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння й сумління обізвуться у вашім серці!

      – Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.

      – Не проти усього, Олено; проти безмилосердної прози життя – ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

      – Як ви се розумієте?

      – Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…

      Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

      – Ніколи, пане доктор, – відповіла опісля з супокійною гордістю… – Власне, для того, що я людина.

      По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.

      – Зносіть з гідністю наступаючий удар! – сказав і подав їй руку на прощання.

      – Дякую