Три мушкетери. Александр Дюма

з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.

      – Справді, ваша величносте, я розумію ваш розпач: це велике горе. Але, як мені відомо, у вас лишилося ще чимало соколів, яструбів та інших ловчих птахів?

      – І жодної людини, що могла б їх навчити. Сокольничі вимирають, а цим мистецтвом полювання володію тільки я. Після мене все буде скінчено. Полюватимуть за допомогою капканів, пасток і сілець! О, коли б то я мав час підготувати гідних учнів… Але годі про це мріяти! Пан кардинал тут як уродився, він не дає мені ані хвилини спокою, він постійно мені торочить про Іспанію, Австрію, Англію!.. До речі, про пана кардинала: пане де Тревіль, я вами невдоволений.

      Де Тревіль протягом усієї розмови чекав цього моменту. Він давно знав короля, тому враз збагнув, що всі його скарги – то лише прелюдія, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагається себе збадьорити. І тільки тепер він скаже про те, про що й хотів сказати.

      – Чим же я, на своє лихо, викликав невдоволення вашої величності? – спитав де Тревіль, вдаючи на обличчі страшенний подив.

      – Он як ви виконуєте ваші обов’язки, добродію! – провадив король, уникаючи прямої відповіді на слова де Тревіля. – Хіба для того я призначив вас капітаном моїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, піднімали на ноги цілий квартал і збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потуранні! А втім, – вів далі король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводії, безперечно, вже у в’язниці, і ви прийшли доповісти мені, що їх покарано по заслузі.

      – Ваша величносте, – спокійно відповів де Тревіль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

      – Над ким же? – вигукнув король.

      – Над наклепниками, – мовив де Тревіль.

      – Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що троє ваших клятих мушкетерів, Атос, Портос і Араміс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скажені, на цього бідолашного Бернажу і не віддухопелили його так, що він тепер, певно, вже однією ногою в могилі? Чи, може, ви хочете розповісти мені про те, що після цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля і не мали наміру спалити його? Коли б це сталося під час війни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотів, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажіть, чи не збираєтеся ви все це заперечувати?

      – І хто ж розповів вашій величності цю неймовірну історію? – так само спокійно спитав де Тревіль.

      – Хто розповів, добродію? А хто, по-вашому, це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто править усіма справами в країні і за її межами – у Франції і в Європі?

      – Його величність, безперечно, має на увазі Всевишнього, – зауважив де Тревіль, – бо, гадаю, тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

      – Ні, добродію, я маю на увазі опору нашої держави, мого єдиного слугу, єдиного друга – пана кардинала.

      – Пан