Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний

заводу до працівника науки, – але з другого боку, й звужує його, відтинаючи міщанські елементи робітництва, які треба визнати за чималі, хоч би на підставі зацікавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі.

      – Ха, ха, ха! – засміявся професор.

      Марія Миколаївна теж посміхнулась.

      – І мені дуже приємно відзначити, – вів Славенко, – що в середині самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митців дійшла вже до розуміння нікчемності мистецтва в наш час і підносить гасло знести його до ролі спорту. Цих піонерів я щиро вітаю, бо тільки спорт і наука можуть відродити людськість… Мої зауваження про мистецтво, – додав він, – можуть видатись надто загальними, бо ґрунтуються на уривкових відомостях, але вони цілком випливають з моєї концепції нової людини й зверхньої ролі розуму за нашої доби. Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати відпочинок, роботу – і примат розуму в нашій психології стане вам цілком очевидний. Раціоналізація – не тільки виробництва, але й цілого життя – це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп’єра, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись, – раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині. – Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…

      – Увертюра, – сказала Ірен.

      – Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!.. Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.

      – Та ми всі вже чудово примирились, – сказав професор.

      – А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.

      – Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.

      У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.

      – Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, – сказала вона.

      – Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, – крикнув він Пелагеї. – Чудово… Марусю, – звернувся він до дружини, – наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…

      – У вас незрівняна дружина, – сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.

      – Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, – крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.

      – Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові.