Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний

у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією, – сказав Славенко. – Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет, – додав він, глянувши на Ірен. – Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти… Моя «рабиня» частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.

      – Ха, ха, ха! – засміявся професор. – Та, мабуть, ще й холодним!

      – Це невигода холостяцького життя, – зауважила мати.

      – Мамо, присунь мені цукор, – з притиском сказала Ірен. – Прошу, Юрію Олександровичу.

      – Дякую, – промовив той, беручи склянку. – А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…

      – Ви після лекції? – спитала Ірен. – Прошу, тато!

      – Ірусь, ти молодець у мене! – сказав професор.

      – Ні, де там! – відповів Славенко. – Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!

      – Невже? – здивовано скрикнув професор.

      – Яке безглуздя! – сказала мати. – Це ж заважає вашій роботі!

      – Уже три місяці, – сказав Славенко.

      – Не заздрю вам, – сказала Ірен.

      – Я сам собі не заздрю, – сміючись, промовив Славенко. – Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…

      – Коли всі куховарки керуватимуть державою, – сказала Ірен.

      – Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ – живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…

      – Марусю, – раптом звернувся професор до дружини. – Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!

      – То це треба негайно опротестувати, – півголосом промовила вона.

      – Я не маю найменшого сумніву, – вів далі Славенко, – що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.

      – Я проти есперанто, – заявив професор. – Ірусь, ще скляночку!

      – Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. У своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання із шовківництва