Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний

познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…

      – У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!

      – Не можна судити людину по спеціальності! – болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав він і знову злякався. – Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви, може, образились, Марто, що я так говорю?

      – Ні, ні, – мляво відповіла дівчина, – кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.

      Льова радісно ворухнувся.

      – Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це, може, смішно! Але кожен живе так, як може, – це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може – як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…

      – Що ж робити? – спитала дівчина. – Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.

      – І хай! – палко підхопив Льова. – А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, – це ті, що використали свої можливості…

      – Отже, кожен може бути великим! – засміялась Марта.

      – Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині, – це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка – хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…

      – Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом – від цього ніхто не відмовиться… – сказала дівчина. – Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!

      – Але тепло вашої душі зігріє їх, – запевнив Льова. – Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа – якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, – додав він, збентежившись.

      А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:

      – Над людиною,