Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

од дівчат («Щоб не наробили дітей!» – заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько – кров із носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

      З думкою про втечу й заснув.

      Проснувся за сільською звичкою рано – ледь починало світати. Звівся, оглянувся.

      Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось…

      Глянув на двері – вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.

      За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі…

      Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам’ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся якийсь рух. Двері стали одчинятися, одчинятися вже самі собою – в світлому прорізі виросла чорна постать поліцая.

      – Яка тут нечиста сила товчеться?

      – Мені, дядьку, до вітру, – знайшовся Грицько.

      – А ти що, до ранку почекати не можеш?

      – Так уже й світає!.. Пустіть, дядечку, бо терпіти несила! – скривився, от-от заплаче Грицько.

      – Біжи, тіки недовго розсиджуйся! – змилостивився поліцай. – Бо мені скоро змінятися.

      Грицько, поки поліцай не роздумав, – у двір, побіг за будинок. Знайшов ту споруду, до якої просився, зайшов, хоч і не дуже хотілося: здавалося, що поліцай дивиться в спину. Сторожко виглянув потім: нікого не видно. Пішов, пригинаючись, попід стіною високою, з дротом колючим угорі, наткнувся на порожні діжки. Діжки лежали одна поверх одної, при самій стіні, – Грицько, не роздумуючи, протиснувся між стіною й діжками, заповз у одну, зачаївся: лише б пересидіти, поки поженуть у Німеччину, а там уже якось вирветься із цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочці і чув, як виганяли поліцаї хлопців та дівчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, і його аж піт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати… Та врешті пролунала команда і тупіт, почав віддалятися,