Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати. – Голову! – скомандував той, що підійшов останнім. – Голову вище! – І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.

      – Та чого ви б’єтеся?! – закричав Грицько болісно.

      – Ти диви, воно ще й кувікає! – здивувавсь поліцай. – Ану марш до гурту!.. Ну!..

      Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. І постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.

      Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»

      Пролунала команда рушати.

      Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.

      – Куди нас ведугь? – спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.

      Їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. «Біржа праці», – сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в’їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.

      Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір’я – прямо до сірого будинку.

      – По двоє – заходь!

      Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. «Велика Німеччина чекає на тебе!» – кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. «Ти мрієш набути гарний фах – записуйся добровольцем до Німеччини!» – раяв наполегливо інший. «Я знайшла тут другу родину!» – повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів, – всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. «Мені тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби